Читати книгу - "Зима наближається"

може вийти багато доброго як у конкретний момент, так і з відстроченим ефектом і що зволікання та порожні балачки мають реальні наслідки, підживлюючи майбутню агресію.

Сезонні цикли історії формують і формуються політикою та планами людей. Жорсткі стратегії ізоляції й стримування часів Холодної війни поступилися політиці взаємодії та надмірної безтурботності. Зміна орієнтирів допустила безперешкодне зростання загроз та організацію геноцидів на багатьох континентах, тоді як величезна міць вільного світу не справдила сподівань. Одна з цих безперешкодних загроз досягла своєї руйнівної мети 11 вересня, хитнувши маятник назад до інтервенції та невідворотно гострої реакції. Дві виснажливі війни, що стали її наслідком, допомогли привести до влади президента США з мандатом не на що інше, як на зміну орієнтирів і політику взаємодії. Обама просто максимально використав свій мандат, як робили майже всі його попередники. Що ж до Європи, то вона спочивала на лаврах так довго, що їй просто важко піднятися, стикаючись із ксенофобією й терором усередині та агресивною Росією ззовні. І ще раз: часи змінюються, і новим загрозам уже дозволили розквітнути й вийти за їхні кордони.

3

НЕВИДИМІ ВІЙНИ

Більшість європейських країн населені переважно етнічними групами, які жили там століттями. Незважаючи на десятки років імміграції, що збільшилася з розширенням Євросоюзу та послабленням кордонів, у Франції все ще живе повно французів, а в Німеччині — німців. Кордони багатьох країн Центральної та Східної Європи неодноразово силою переносили протягом усього XX століття. Звісно, більшість народів щасливо живе сьогодні в мирі[12]. Проте навіть попри те, що в 1990-х багатьом із них дозволили нарешті йти своїм шляхом до незалежності, усе ще лишається кілька давніх суперечок або спірних територій.

Суперечки переважно виникають через угоди, що сварять між собою дружніх сусідів, або через внутрішні рухи за незалежність усередині стабільної демократичної держави, де етнічні претензії обговорюються в пресі чи виносяться на голосування без проявів насильства. Наприклад, багато каталонців в Іспанії й багато шотландців у Великій Британії можуть не погоджуватися з наявним територіальним устроєм своїх країн, як і багато квебекців у Канаді.

У Сполучених Штатах ситуація зовсім інша. Це міжконтинентальна країна, побудована «з нуля» мільйонами іммігрантів з усіх частин світу на кістках її корінного населення. (Подібну історію має Аргентина.) Я виявив, що жорстоке поводження з корінним населенням Америки не є сьогодні популярною темою для обговорення в Сполучених Штатах, і не важко зрозуміти чому. Як і рабство, вона непокоїть та бентежить багатьох американців, саме тому була популярною темою для інструктажу в СРСР. Для комуністичної ідеології було дуже важливо показати, що ми стали першими в усьому, зокрема й морально (та інтелектуально, тому й шахи так сильно просували на щастя для мене).

Радянська пропаганда була також експертом із «якщодотизму» — терміна, вигаданого для опису того, як радянські лідери мали б відповідати на критику радянських звірств, примусових депортацій та ГУЛАГу. «Як щодо поводження американців із корінними американцями та рабами?» — або щось подібне. Здебільшого це був дешевий жалюгідний риторичний трюк, спрямований на «переведення стрілок» та зміну теми. Оскільки Путін відродив так багато радянських методів та традицій, «якщодотизм» сьогодні знову популярний завдяки російським загонам тренованих інтернет-тролів. Майже жоден мій критичний твіт про Росію не обходиться без кількох негайних відповідей, у яких ідеться, що Сполучені Штати (чи Ізраїль) робили щось подібне або й гірше чи щось зовсім непов’язане, але також цілком погане. Ця техніка є завжди популярною в лідерів і прибічників автократії, бо вони не готові відповідати за свої власні злочини. Наприклад, арабські держави часто говорять так, наче поводження Ізраїлю з палестинцями якось виправдовує їхні власні репресивні режими.

Радянські чиновники мали багато вагомих причин для прагнення змінити тему. Фактично десятки мільйонів причин, що стало зрозуміло, як тільки СРСР почав розвалюватися. Твори Олександра Солженіцина вже задокументували жахіття, що коїлися в СРСР за Леніна й Сталіна. У СРСР ці твори були заборонені, а їхній автор жив в екзилі не лише тому, що вони суперечили словам радянського керівництва, а через його висновки. Він виклав сильні аргументи, що вся радянська система могла функціонувати лише за рахунок примусу та загрози ув’язнення, а також безкоштовної праці, яку забезпечували виправні табори. Але, як виявилося, заради умиротворення своєї строкатої імперії дехто був здатен відродити й розвинути сталінські методи, і це могло знову загрожувати Росії та світу.

Сполучені Штати називають «плавильним тиглем» або «салатною мискою». Ці вислови описують, як різноманітні хвилі іммігрантів перемішалися разом, створивши гордовитих американців. За кумедною традицією, яка пішла, мабуть, ще з першого корабля, що досяг скелі в місті Плімут після «Мейфлавера», кожне покоління полюбляє скаржитися, що остання група іммігрантів є значно гіршою, ніж була їхня власна, що вони не працюватимуть чи не асимілюватимуться або так чи так не дотягують до них. І все ж, попри те, що Америка є країною, посталою на завоюванні, та попри всі суперечки, вона продовжує замішувати свій народ, наче тісто, перетворюючи інгредієнти нової імміграції на яблучний пиріг. Я щиро захоплююся цією рисою, адже сам приїхав лише нещодавно й тепер маю зелену карту, незважаючи на доволі сумнівний досвід роботи на кшталт «тринадцятий чемпіон світу з шахів» та «продемократичний активіст».

Радянський Союз був зовсім іншим утворенням, і кулінарні метафори тут не працюють. Я б сказав, що СРСР був чудовиськом Франкенштейна з розрізненими частинами тіла, з якогось дива пришитими до російської голови. Замість асимілювання до спільної ідентичності більшість цих зовсім різних республік були втиснуті в межі спільної радянської комуністичної культури (якщо це слово взагалі можна вжити) неприкритою силою тоталітарної бюрократії та ЗМІ. Усе, що більшовики говорили про очевидну перевагу марксизму-ленінізму, державний терор і військову силу, ставало основним інструментом для побудови та збереження радянської імперії.

Цілковиту нездатність СРСР відійти за сімдесят довгих років від спадку вторгнень і репресій чітко продемонструвало завзяття, з яким за першої ж можливості різні республіки почали від’єднуватися від гнилої голови Кремля. Навіть Україна, прабатьківщина перших східних слов’ян, проторуська національна держава, що мала так багато спільного з Росією, швидко попрямувала до виходу, повністю руйнуючи сподівання Горбачова на новий союз.

У багатьох випадках спрацьовував також фактор прагнення влади. Регіональні бюрократи й партійні боси мріяли стати самодержцями та усвідомлювали, що матимуть більше влади й більше можливостей напихати свої кишені в незалежних державах, навіть якщо їхні економіки та режими залишалися великою мірою залежними від Москви. Тому навіть середньо-азійські республіки, що попередньо погоджувалися на новий проект СРСР Горбачова, зрештою його