Читати книгу - "Душниця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Матеріалів було аж надто багато: на три або чотири проекти про трьох чи чотирьох різних людей, що за якимось безглуздим збігом мали одне й те саме ім'я, одне й те саме тіло. Як вони співіснували разом? Котрий із них був справжнім, головним?
Про кого Сашкові писати?
— Знайшов на кого орієнтуватися, — скривився Лебідь. — Що взагалі ці критики розуміють? Вони ж паразити: самі нічого не можуть, от і брешуть про чуже. Забий. Тобі у школі бракує всієї цієї фігні? «У пізній творчості Олдсміта переважають занепадницькі тенденції…» — Він гмикнув і потягся за новим печивом. Процитував: — «Якби нікчемну думку, наче гріш, могли би позичати, вже б напевно багатіїв у світі розвелося. І гріш тоді б знецінився, як дурість, а мудрість би нарешті цінували».
— Коротше, — буркнув Сашко. Лебедєва тирада викликала якісь примарні, але наче важливі ідеї. Надто примарні, щоб їх сформулювати. — Що порадиш?
— Порозпитуй у тих, хто знав його особисто.
— Ну я знав… а користі?
— Ти — це ти. Особа упереджена, і взагалі… А інші — то ж інша справа. — Лебідь захрумкотів печивом, сьорбнув чаю. — Слухай-но, Турухтуне, ти ж зараз солдатиків геть чисто закинув? Позич на тиждень, га? Хочу залудити епічне бойовище. А може, і приєднаєшся?
Сашко похитав головою.
— Пробач.
— Ну, тоді просто позич…
— Деню, я їх продав.
— Що-о-о?! Ти здурів, Турухтуне?
Сашко стенув плечима і долив чаю.
— Усіх?! Правда?!!
— Не всіх. Фронтирників, спецназ і гвардійців.
— На кіно, — здогадавшись, похмуро сказав Лебідь. — Альфредо, блін, Щиродушний.
Сашко не став його виправляти: не на кіно, на концерт «Химерного дона». На кіно йому поки вистачало кишенькових.
— Оце відколов!.. — Лебідь глянув так, ніби одночасно шкодував і заздрив. — А мені мати відмовила: без нових обійдешся, і так складати нема куди. — Він ухопив верхній, найбільший мандарин, і почав чистити. — Слухай-но, а може, не варто тобі заморочуватися? Ну, з дідом. Для школи накатай без закидонів. Як усі пишуть. А вже потім для себе…
— Теж ідея, — сказав Сашко, щоб закрити тему.
Батьки повернулися пізно, святкували річницю весілля. Лебідь на той час уже пішов, а Сашко гортав дідові записи й робив нотатки в записнику.
У передпокої спалахнуло світло, чутно було, як тато щось прошепотів мамі, і вони засміялися, тихо і весело. Роззувшись, зайшли до вітальні. Пахло від них рестораном, мама несла в руках розкішний букет. Сашко ясно й чітко побачив раптом, якими вони були років двадцять тому.
— Не спиш іще?
— Та ні. Читаю…
— Відпочив би, телевізор подивився. Свята ж.
Сашко неуважно кивнув.
— Тату, можна тебе про щось запитати?
— А ти спробуй. — Батько дістав із серванта вазу й тепер лишився із квітами в руках, доки мама у ванній споліскувала їх й набирала води. Виглядав кумедно.
— Татку, я тут намагаюся розібратися… ну, з дідом. Ти ж стільки років його знав — розкажеш, яким він був?
Батько переклав квіти в ліву руку, а правицею несподівано міцно стиснув Сашчине плече.
— Не зараз. — Він кинув погляд на двері, повторив: — Не зараз, добре? Вона ж тільки почала забувати. І… знаєш, синку, для курикулуму, як на мене, це не обов'язково: що та як я пам'ятаю. Я обіцяв, це правда, але…
Мама з кухні перепитала, чи всі питимуть чай. Батько бадьоро підтвердив: ще б пак!
— Словом, захочеш поговорити — поговоримо, — підсумував батько тихо й серйозно. — Але без неї. Домовилися?
Після чаювання Сашко повернувся до записника. Перечитав складений за вечір список із десяти імен: дідові друзі, колеги, конкуренти, вороги. Насправді їх було значно більше, особливо ворогів, але ж якщо всіх виписувати, жодного записника не вистачить. Знову таки, половину з них спробуй знайти: хтось на півострові, хтось уже й у ті часи, коли дід вів нотатки, був похилого віку і зараз, певно, помер. А доступ до кульок мають лише близькі родичі.
Сашко подумав, дописав ще одне ім'я і пішов спати.
* * *
Будинок був елітний: різьблені лавочки біля під'їздів, сніг розчищено, доріжки посипані піском, ялинка на подвір'ї щедро прикрашена фольгою і саморобними кульками. Поряд хижо вищірилася снігова баба, ніс із мочалки.
У кожному під'їзді по консьєржці.
Сашка пустили одразу, він навіть здивувався. Піднявся на чотирнадцятий поверх чистим, просякнутим ароматом суниці ліфтом і пішов коридором, приглядаючись до номерів квартир. Сто шоста була в самому кінці, він подзвонив і слабодухо розмріявся: а раптом нікого? Хоча якби не було нікого — хіба консьєржка пустила б?
Двері відчинив лисуватий похмурий чолов'яга, крикнув, повернувшись: «Мишаню, до тебе!» — і жестом звелів Сашкові заходити. Показав, де роззутися, дав капці і зник раніше, ніж той здогадався запитати, а куди далі?
— Вам, юначе, чаю чи кави? — До вітальні зайшла висока, дуже вродлива жінка. Таких знімають у кіно, у ролі королев та неоднозначних героїнь.
— Та я на хвилинку…
— Навіть не думайте. Лікарі не дозволяють йому поки вставати, — вона махнула витонченою рукою, — самі розумієте, він уже божеволіє. До свят хлопці провідували, а потім… Перепрошую, як вас звуть?
— Олександр, — нащось сказав Сашко.
— А я Олександра Григорівна. То ми з вами майже тезки. — Вона простягнула йому правицю, Сашко, засоромившись, потиснув. Певно, треба було поцілувати, подумав він і розсердився: от дурниці! Це ж не середні віки!
— Ходімо, я вас до нього проведу. То вам чай чи каву? Зелений, чорний, червоний, білий, жовтий? З медом, з варенням? Михайло в нас віддає перевагу виключно червоному.
Пройшли коридором, завішеним старими вицвілими афішами. На деяких із них Сашко помітив дідове ім'я.
Олександра Григорівна постукала у двері праворуч і, не чекаючи на відповідь, зайшла.
— Мамо, а я б от, знаєш, не відмовився… — Схудлий, блідий Курдін помітив Сашка і здивовано кліпнув. — О, привіт!
— Олександр зайшов тебе провідати. Чай я зараз заварю, а ви поки можете спілкуватися. — Бона вийшла, акуратно зачинивши двері.
— «Олександр»? — перепитав у Сашка Курдін, вигнувши брову. — От просто «Олександр»?
— Привіт, Михайло, — промовив Сашко, викладаючи на столик біля ліжка коробку з печивом. — Ти як загалом?
Курдін скривився.
— Живий. А ти?..
— Та я подякувати хотів. Ну… Взагалі-то раніше треба було зайти, але…
Курдін відмахнувся, підтягнув до себе коробку, і зиркнувши на двері, видобув печиво.
— Без проблем. Звертайся, раптом що. Чим там усе завершилося? Мати мені до ладу не сказала, вони тут усі… — він зробив непевний жест. — Типу, бережуть мене.
— Усе кодло зі школи витурили. Якийсь час говорили, що буде суд…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Душниця», після закриття браузера.