Читати книгу - "Будь дивом"

спадали на чорні лаковані туфлі. Вони шаркали ними, ідучи поряд із сріблястою труною. Хлопці допомогли священикові накрити труну білою тканиною, а потім неквапно та обережно розгладжували її, неначе то було простирадло, яке допоможе другові навіки спочити в мирі. Ці високі худорляві чоловіки стримували сльози, щоб ті не котилися по запалих щоках.

Отець Боб Беґін попросив вибачення за те, що громада не змогла для них зробити.

— Ми не збудували для вас безпечного міста, у якому ви могли б спокійно жити, — звернувся він до «загублених синів». — Ми просимо вас не їхати звідси. Благаємо: залиштеся!

Брати Маджока відспівали його тихими й глибокими голосами, що здіймались і падали, мов та хвиля, мов співи святих ченців. А потім парафіяни заспівали пісню «Не бійся». І того дня її слова мали дуже велике значення: «Ти перетнеш безплідну пустелю і не помреш від спраги. Далека мандрівка безпечною буде, хоч і не знаєш свого шляху…»

На цвинтарі Кальварія вони опустили Маджока в американську землю. Він мав упокоїтись у країні, яка так і не стала його домівкою. Вони співали мовою дінка: «Звідки прийшов ти, туди й повернутися маєш», — і молилися, щоб Бог забрав їхнього друга туди.

Після похорону вони зібралися на поминальний обід у церковній залі, і їхні обличчя були геть мокрі від сліз. Інші присутні міркували над тим, як діяти далі. Як вони можуть допомогти решті «загублених синів»?

«Загублені сини» говорили, що їм потрібна робота з вищими вимогами, щоб мати змогу платити за орендоване житло та навчання в коледжі.

— Ми сумлінно працюємо, — сказав Акол Мадут. — У мене немає ані матері, ані батька. Робота — це моя мати. Це мій батько.

Аміол Ароп був наляканий.

— Якби ми мали гарного лідера, ми впоралися б, — сказав він. — У нас є для цього всі можливості. Але нам доводиться невпинно боротись, і нас турбує тільки одне — чи зможемо ми тут вижити.

Алеу Атуай зауважив:

— Ми розгублені і не знаємо, що робити.

Невдовзі після загибелі Маджока в католицької черниці, яка намагалася допомагати хлопцям, виникло дивне відчуття, що ця смерть зрештою принесе щось хороше. Мері Френсіс Гаррінґтон із конгрегації Сестер святого Йосифа сказала, що Маджок принесе їм чудовий дар. Дивовижно, але вона бачила святе в жахливому.

Черниця вберегла цю іскру, а з часом волонтери роздмухали з неї справжнє полум’я. Усе змінилося для «загублених синів», коли вчитель історії зі старшої школи об’єднав свої зусилля з черницею, щоб стати для них міцною скелею.

Тім Еванс, учитель історії, який викладав у Вищій школі святого Ігнатія, запросив усіх, хто хотів би допомогти, на зустріч. Це трапилося через місяць після смерті Маджока. Прийшли понад 150 осіб. Там були чоловіки в ділових костюмах, підлітки в модних светрах, матері з немовлятами, маленькі дівчатка з хвостиками-пальмочками, старенькі черниці з благословенними усмішками. Справжній потік людяності до бібліотеки, де Тім координував програми соціальної справедливості, де втілюють у життя девіз єзуїтів «Усе на славу Божу», де учнів вчать бути «людьми для інших».

Тім не запрошував «загублених синів» на цю зустріч. Він боявся, що ці люди втратять надію, якщо будуть збори, а потім нічого не зробиться.

— Це — наша мить. І це їхня мить, — звернувся Тім до аудиторії. — Працюймо на благо цих людей.

Міцний чолов’яга — офіцер клівлендської поліції — потис руку тендітній черниці. Він хотів навчати «загублених синів» основ поведінки на вулиці та американських законів. Жінка, яка працювала ріелтором, зголосилася допомогти перебудувати багатоквартирний будинок і поселити їх там. Адвокат пообіцяв допомагати з вирішенням юридичних питань.

Дехто з цих людей вирішив бути скелею, дехто — хвилею. Одні робили великі вчинки, інші — малі. І навколо «загублених синів» сформувалася ціла спільнота. Сотні людей приходили на спільні вечері, вечори ігор та зустрічі. Армія волонтерів зголосилася писати для них резюме й супровідні листи, возити їх на співбесіди щодо роботи. Їх навчали водити авто, користуватися комп’ютером, говорити англійською. Для хлопців знайшли роботу й житло, а ще зібрали 93 тисячі доларів на оплату навчання в коледжі, оформлення громадянства та задоволення базових потреб.

Виник справжнісінький ефект хвилі. Компанія «Dimple Dough Inc.» створила для них сайт www.sudlbc.org, а «Whole Foods» узяла 12 хлопців на роботу. Школа святого Ігнатія забезпечила наставницьку й волонтерську підтримку. Усі суданці стали громадянами США. Вони отримали шанс навчатись у коледжах і будувати кар’єру. Одружувались і створювали сім’ї.

Церква зібрала гроші на те, щоб привезти матір одного з «втрачених синів» до Америки. Коли уряд заборонив їй виїжджати, церква допомогла їй дістатися з Судану до Кенії, щоб поговорити по телефону з її сином Девідом. Востаннє він чув її голос понад 20 років тому.

Аміол Ароп вступив до місцевого громадського коледжу, щоб стати вчителем математики.

— Я залишуся тут, — сказав він, — бо почуваюсь як удома. Це чудове місто.

Малонґ Мабіор склав іспити та отримав свідоцтво про середню освіту, а потім почав вивчати бухгалтерський облік у місцевому коледжі. Він заснував проект «Ісаакові криниці», щоб жителі Судану не мусили проходити багато кілометрів у пошуках питної води.

Пітер Дек став льотчиком і почав працювати в службі допомоги біженцям при ООН, щоб допомагати рятувати цих людей.

Акол Мадут опублікував книжку про своє життя. Вона мала назву «Той, хто спить із сонцем в очах. Загублений син віднайшов свій дім у світі».

Із часом ці люди стали міцними скелями для інших, посилаючи навсібіч хвилі надії.

Кам’яна плита на могилі Маджока підсумовує його коротке життя. Гравійований напис мав закінчуватися словами «втрачений син Судану», однак його друзі зрозуміли, що насправді він не був втраченим, як і вони. Чоловіки наполягли на тому, щоб на надгробку з’явився ще один рядок. І тепер цей напис має такий вигляд:

Любий син і брат

Маджок Тіїк Мадут

Втрачений син Судану

Знайдений Богом

Урок 17

Віддавай, немовби весь світ — твоя родина. Бо так і є

У кожного з нас є історія про дарунки, яка закінчилася невдало.

Одного зимового дня в наші двері подзвонив хлопчик, який запропонував почистити доріжку від снігу за п’ять доларів. Я не бачила його раніше, тому спитала, чи живе