Читати книгу - "Худий"

Але в них це було несерйозно. Принаймні не настільки він втратив розум, щоб помститися в такий спосіб. Слово честі.

— Вона також вживала наркотики?

— Не знаю. Кілька разів я помічав, але, можливо, вона робила те просто за компанію.

— З ким ще вона крутила?

— Здається, ні з ким більше, — байдуже відказав Стадсі. — Був тут один на ім'я Нунгейм, що упадав за нею, але, як мені відомо, без успіху.

— То це від нього Мореллі дізнався про мою адресу?

— Не будь дурнем. Та Мореллі б його ліпше прибив. Якого рожна він сказав поліції, що Мореллі знав ту дівицю? Ти що, його знаєш?

Я подумав і відповів:

— Ні, не знаю. Лише чув, що він працює на поліцію.

— Он як. Дякую.

— За що? Я нічого не казав.

— Згода. Тоді поясни таке: чому взагалі закрутилася ця дурна веремія? Адже то Уайпент її вбив, правда?

— Багато хто так вважає, — погодився я, — але можемо побитися об заклад — твій один проти моїх двох, — що не він.

Стадсі похитав головою.

— Закладатися на твої хитрощі я не стану. — Обличчя його проясніло. — Але придумав, як ми можемо зіграти, коли твоя ласка. Пригадуєш, тоді, коли ти мене пов'язав, я захищався правицею і потім весь час розмірковував, чи зміг би ти мене здолати іншим разом. Коли ти одужаєш як слід, ми могли б…

Я зареготав і заперечив:

— Ні, я вже не у формі.

— Та я й сам гарненький кабанчик, — наполягав він.

— Окрім того, тобі просто не пощастило: ти втратив рівновагу, а я цим скористався.

— То ти щадиш моє самолюбство, — заперечив він і замислено додав, — але я знаю, що ти мене здолав. Що ж, як не бажаєш… О, то у вас порожні склянки, нумо, підставляйте їх!

Нора схотіла повернутися додому раніше і не під чаркою, тож ми покинули «Пігайрен-клаб» на початку дванадцятої. Стадсі провів нас до таксі й міцно потис на прощання руки.

— Радий був вас бачити, — сказав він.

Ми теж відповіли люб'язністю і сіли в машину. Норі Стадсі дуже сподобався.

— Правда, половину його слів я не втямила.

— Він таки гарний хлопець.

— Ти не повідомив йому, що залишив слідчу роботу.

— Він вирішив би, що я просто напускаю туману, — пояснив я. — Такі бовдури, як він, переконані, що сищик на все життя сищик, і мені краще збрехати, ніж дати привід думати, що я брехун. У тебе є сигарети? А він таки мені довіряє.

— Ну а те, що Уайнент не вбивця, ти не брехав?

— Не знаю. Сподіваюсь, що ні.

У готелі на нас чекала телеграма від Маколея з Аллентауна: «Це зовсім не Уайнент і не робив спроби самогубства».

15

Наступного райку за допомогою стенографістки я дав відповіді на листи, що назбиралися; зв'язався по телефону з нашим адвокатом із Сан-Франціско — ми намагалися врятувати від банкрутства одного із замовників Нашої лісопильні; годину розмірковував над тим, як зменшити податки, одне слово, потрудився як бджілка і почував себе зразком доброчесності, коли о другій годині відклав справи й пішов з Норою на ленч.

Після ленчу в Нори була призначена зустріч для гри в бридж, а я вирушив до Гілда, з яким раніше домовився по телефону.

— То виявилось, що то була фальшива тривога? — спитав я, коли ми, потиснувши руки, сіли.

— Атож. Той тип такий самий Уайнент, як я. Знаєте, як це буває: ми повідомили філадельфійську поліцію, що він надіслав з їхнього міста телеграму, й передали його прикмети, а наступного тижня в половині жителів штату Пенсільванія, які були худими й могли вже носити бороду, стали вбачати Уайнента. Щодо того хлопця, то його прізвище Барлоу, він безробітний столяр, як ми з'ясували, і був підстрелений негром, що хотів його пограбувати. Зараз він ледь розмовляє..

— А чи не міг помилитися, той, хто його підстрелив, так само як аллентаунська поліція? — спитав я.

— Тобто сприйнявши його за Уайнента? Думаю, міг, якщо це про щось свідчить. Про що саме?

Я відповів, мовляв, не знаю.

— Маколей сказав вам про лист Уайнента?

— Тільки не розповів, що було в тому листі.

Я переказав зміст. Потім розповів усе, що знав про Келтермена.

— Гм, це вже цікаво, — зазначив Гілд.

Я розповів про лист, надісланий Уайнентом сестрі.

— То він з багатьма листується, еге ж? — зауважив Гілд.

— Я теж такої думки, — підхопив я і сказав, що портрет Сіднея Келтермена — з дуже незначними змінами — міг би зійти за Крістіана Йоргенсена.

— Вас слухати — справжня насолода, — промовив Гілд. — Не зважайте на мої репліки.

Я сказав, що, власне, це все.

Він відкинувся на стільці і втупив світло-сірі очі в стелю.

— Є над чим попрацювати, — зрештою озвався він.

— Того в Аллентауні підстрелили не з тридцять другого калібру? — поцікавився я.

Гілд здивовано вирячився на мене, а тоді похитав головою.

— Із сорок четвертого. Щось маєте на думці?

— Ні. Дещо крутиться, але ніяк не вхоплю.

— Мені це знайоме, — докинув Гілд і знову уп'явся в стелю. Потім, наче подумавши про інше, продовжив: — Ви цікавились алібі Маколея — там усе гаразд. Він би не встиг убити, бо в нас є докази, що він був у конторі такого собі Германа на П'ятдесят сьомій стріт з п'яти до двадцяти хвилин на четверту — час, у який стався злочин.

— Чому саме після п'яти хвилин на четверту?

— Так-так, вам це невідомо. Справа в тому, що ми знайшли хлопця на прізвище Перес, який підмітає і підфарбовує на Першій авеню. Так от, у п'ять хвилин на четверту він подзвонив дівчині й спитав, чи не знайдеться для нього роботи. Вона відповіла, що нема і що сама збирається йти звідси. Таким чином, відрізок часу звузився від п'яти до двадцяти хвилин на четверту. Невже ви справді підозрюєте Маколея?

— Я підозрюю всіх, — відказав я. — Де ви були між п'ятьма і двадцятьма хвилинами на четверту.

Він зареготав:

— Кажучи відверто, у мене одного нема алібі. Я був у кіно.

— А в решти є?

Він кивнув.

— Йоргенсен вийшов з готелю разом з місіс Йоргенсен близько п'яти хвилин на третю і шмигонув на Західну сімдесят третю стріт до такої собі Ольги Фентон — ми пообіцяли не повідомляв ти про це дружині, — де пробув майже до п'ятої години. Що робила місіс Йоргенсен — відомо. Її дочка саме вдягалася, коли пішли дорослі. За чверть години вона сіла в таксі й поїхала до крамниці Бердорфа-Гудмена. Син просидів цілий день у бібліотеці. Господи, які кумедні книжки