Читати книгу - "Іспанський варіант"

до Німеччини, там цю стару зброю псують, а вже потім продають республіканцям. Конче потрібно надіслати наших людей для перевірки цього повідомлення. Необхідно негайно дезавуювати Вельтена. Доріан»

«Доріану. За нашими даними, фірма Вельтена базується з Копенгагені. Підтвердіть. Центр»

«Центр. У Парижі. Доріан»

«Доріану. Хто з людей Вельтена відповідає за продаж зброї? Центр»

На цю шифровку Доріан не відповів: відпала потреба — Вельтена було викрито. Але Гейдріх почав нову комбінацію — на удар мін хотів відповісти ударом.

Париж, 1937, листопад

Мрячив дрібний дощ. Віктор Грасс, по паспорту бізнесмен з Міннесоти, спостерігав, як у низьке небо один за одним піднімалися винищувачі, що їх він купив учора — через підставних осіб — у голландців.

Він діждався, поки полетів останній «фарман», і відкинув комір дощовика.

Він ще посміхався, коли опасистий бритоголовий чоловік з люлькою, затиснутою в міцних зубах, торкнув його за лікоть.

— Хелло, — сказав чоловік, — як успіхи?

— Спасибі, — відповів Грасс і неквапливо пішов через поле до стоянки машин.

— Заждіть, Грасс, у мене є до вас справа.

— Справами я займаюсь у своєму бюро.

— А тут ви грали в кеглі? Чи шахи?

— Я ще раз вам кажу, якщо у вас серйозні пропозиції, зверніться в моє бюро…

— Рю де Рішельє, сімнадцять, другий поверх… За вами стежать німці, і мені ні до чого зайвий раз муляти їм очі. Та не біжіть ви так, у вас ноги довгі, а в мене короткі. У мене в Локарно стоїть десять новеньких «капроні», і я можу їх продати вам.

— Кого ви представляєте?

— Себе, — відповів чоловік і простяг Грассу візитну картку.

«Пітер Маккензі, генеральний директор фірми «Маккензі бразерс», бокс 652, Монреаль, 42, Канада».

— Ну то й що? — спитав Грасс, ховаючи картку Маккензі в кишеню дощовика. — Звідки літаки? Ціна? Умови? Коли мої люди можуть поглянути на них? Документація?

— Хоч завтра. Ваші люди зустрінуться з моїми техніками в Локарно — я продаю гарантований товар. Я читав у англійській пресі, як іспанці нагрілися з фірмою Вельтена, тому я з вас здеру багато грошей. За добрячий товар, звісно, й гроші великі.

— Гаразд, побачимося завтра вранці.

— Згоден. Де? До вас я не піду — повторюю: за вами стежать німці.

— Ми приїдемо самі з техніками. Де ви зупинились?

— У готелі «Мальзерб». Номер дев'ятнадцять. Коли зможете?

— О восьмій. Зручно для вас?

— Я люблю поспати. Краще о дев'ятій.

— Умовились.

— Якою валютою платитимете?

— Спершу ми подивимося на ваші апарати.

— А якщо вони хороші?

Грасс усміхнувся:

— Тоді поговоримо про ціну, а вже потім вирішимо, якою валютою нам буде вигідно платити, а вам — одержувати.

Грасс зупинився біля своєї машини, відчинив дверцята й сів за кермо.

— На добраніч! — сказав він. — До завтра.

— До завтра, — відповів Маккензі і подався до зупинки таксі.

Грасс увімкнув запалення. Мотор завуркотів, застогнав, але ніяк не заводився. Грасс закурив, підождав, поки стече бензин, увімкнув запалення ще раз, а мотор усе-таки не завівся. Грасс відкрив капот, увімкнув лампочку, посіпав за дротики, що йшли від генератора до мотора: все було справне.

— І в мене немає таксі, і у вас аварія, — почув він над вухом голос Маккензі. — Ану дозвольте поглянути, я розуміюсь у техніці.

Грасс відійшов убік, і Маккензі, закинувши свою товсту коротеньку ногу на крило, мало не весь заліз у мотор.

— Покачайте бензин, — попросив Маккензі, — по-моєму, у вас вийшов з ладу бензонасос.

Грасс сів за кермо й став качати бензин.

— Тепер умикайте запалення!

Мотор загурчав. Маккензі зіскочив з крила й сказав:

— У вас барахлить помпа. Скажіть, щоб поміняли, а то намучитесь.

Він подивився на зупинку таксі — чоловік сорок мокло під дощем, але жодної машини не було.

— Сідайте, — запропонував Грасс, — я вас підвезу.

Маккензі насилу заліз у машину, простягши вперед ліву ногу. Він простягнув її зумисне так, щоб носок його черевика, в якому було вмонтовано грубий шприц з моментально паралізуючим розчином, ударив по нозі Грасса. Шприц виготували з легованої сталі: гарантія проколу цупкої свинячої шкіри будь-якого черевика абсолютна. Цю новинку, розроблену в лабораторіях Гейдріха, випробовували вже не раз, і наслідки були чудові.

Грасс обм'як — беззвучно, ніби підломлений. Маккензі відкинув сидіння, перетяг Грасса назад, сів за кермо і погнав машину в невеличкий котедж, що стояв у великому парку, на набережній Сени.

Тут Грассу зробили ще один укол, поклали в чималий багажний ящик з написом: «Верх. Не кантувати», — і відвезли цей ящик на вокзал — поїзд відходив до Кельна.

Берлін, 1937, жовтень

Через дванадцять годин Грасс лежав у солоній купелі в підпалі гестапо на Принц-Альбрехтштрасе. Присадкуватий товстий Маккензі — штурмбанфюрер СС Отто Штуба — сидів в узголів'ї Грасса і раз по раз торкався розжареним залізним прутом до його шиї.

— Поки не скажеш, як саме ваші дізналися про Вельтена, я мордуватиму тебе. І я доб'юся, що ти заговориш, але це вже буде пізно. Краще починай говорити зразу, бо ми знаємо про тебе дуже багато, майже все. Де ви тепер купуєте літаки? Грасс, мовчати нерозумно, повір. Людина ти пропаща: якщо ми навіть і відпустимо тебе, то в Москві все одно поставлять до стінки. Хіба не так? Але ми тебе не відпустимо. Ми тобі пропонуємо два варіанти: один — полюбовний, так би мовити, мирний, а другий — болісний, неприємний і для мене, й для тебе. Повторюю свої запитання: від кого ви дізнались про Вельтена? У кого ти купуєш літаки тепер? Хто ще, крім тебе, бере в цьому участь?

Штуба знову приклав розжарений прут до шиї Грасса. Той зайшовся криком, і на покусаних губах виступила кривава піна. Штуба припікав свіжі, криваві рани, і його обличчя судорожно посмикувалось: мабуть, він відчував насолоду від своєї роботи.

Потім Штуба кинув розжарений прут на кахляну підлогу, підійшов до рубильника, вмонтованого в стіну, ввімкнув його і, повернувшись на своє місце, став спостерігати, як бралася бульбашками й закипала вода в солоній ванні.

Грасс закричав і знепритомнів, Штуба штрикнув йому в груди, шприцом з тонізуючим розчином. Грасс розплющив очі.

— Ти гнав літаки і через Німеччину? — монотонно запитував Штуба. — Відповідай: гнав літаки через Німеччину?

— Гнав, — ледь чутно прошепотів Грасс.

— На кого вони були оформлені?

— На голландську фірму «Де Граатонберг».

До кабінету нечутно ввійшов Гейдріх. Він сів у крісло в напівтемному кутку кімнати.

— А якби голландці вас не пропустили? — спитав із свого кутка Гейдріх. — Що ви тоді робили б?

Грасс, мабуть, не