Читати книгу - "Сильмариліон"

class="p1">Так і трапилося, що, коли заіржав Нагар і Ороме дійсно з’явився поміж них, декотрі квенди заховалися, інші ж утекли й загубились. Але ті, кому вистачило сміливості залишитися, хутко збагнули, що Величний Вершник — не примара, породжена тьмою; бо на обличчі його ясніло світло Аману, й усі найшляхетніші ельфи потяглися до вали.

Про долю ж нещасливців, котрих упіймав Мелкор, достеменно відомо мало. Хто ж бо зі сущих повернувся із копалень Утумно чи відав про темні наміри Мелкора? Проте мудреці Ерессеа правдиво вважають, що всіх квендів, котрі потрапили до рук Мелкора до знищення Утумно, було ув’язнено та повільними тортурами перетворено на покручів і рабів; так, заздрячи ельфам і прагнучи поглумитися з них, Мелкор вивів мерзотну породу орків, котрі звідтоді стали заклятими ворогами ельфів. Орки жили та розмножувалися на кшталт Дітей Ілуватара; бо після свого бунту в часи Айнуліндале, ще до Початку, Мелкор не міг сотворити ні нового життя, ні навіть його подоби, — так кажуть мудрі. У глибині темних орківських сердець кипіла ненависть до Повелителя, призвідника їхніх нещасть, котрому вони служили зі страху. Це, ймовірно, найпідліший учинок Мелкора, — і найогидніший для Ілуватара.

Ороме на якийсь час затримався серед квендів, а тоді стрілою помчав понад сушею та морем назад до Валінору, і звістив у Валмарі новини; і розповів про примари, які тривожать Куівіенен. Тоді возрадувалися валари, та сумнів затьмарив їхню радість; і вони довго сперечались і радилися, як найкраще оборонити квендів од тіні Мелкора. Ороме ж, не гаючись, повернувся в Середзем’я, де оселився поруч із ельфами.

Довго сидів Манве у задумі на Танікветілі, дослухаючись до порад Ілуватара. І потім, спустившись у Валмар, скликав валарів у Коло Судьби, і навіть Улмо прибув туди із Зовнішнього Моря.

Тоді Манве сказав валарам:

— Ось яку раду Ілуватар уклав мені в серце: ми мусимо знову будь-що запанувати над Ардою і позбавити квендів од Мелкорової тіні.

І зрадів Тулкас; однак Ауле засмутився, передбачаючи неминучі в цій борні рани світу. Проте валари підготувались і виступили з Аману повною бойовою потугою, постановивши напасти на фортецю Мелкора й покінчити з ним. Мелкор же до скону не забував про те, що цю війну було розв’язано заради ельфів, що саме вони спричинилися до його поразки. Проте квенди не брали участі в тих діяннях і мало знають про зудар сил Заходу та Півночі на початку їхніх днів.

Мелкор і валари зітнулися на північному заході Середзем'я, і терени ті зазнали страшних руйнувань. Перша перемога воїнства Заходу була блискавична, прислужники Мелкора кинулися тікати до Утумно. Тоді валари промчали Середзем’ям і розставили охорону довкола Куівіенену; тому квенди не знали про величну Битву Сил, тільки земля дрижала і стогнала в них під ногами, хвилювалися води і заграви страхітливих пожеж палахкотіли на півночі. Тривалою та важкою була облога Утумно, багато боїв, про які до ельфів долинула тільки чутка, відбулося перед її брамами. У той час змінилася форма Середзем’я, і Велике Море, що відділяло його від Аману, розширилось, і поглибшало, і залило узбережжя, утворивши глибоку затоку, яка простягалася на південь. А між Великою Затокою та Гелкараксе, на далекій півночі, де Середзем’я зближувалося з Аманом, виникло безліч менших заток. Найприкметнішою серед них була Баларська Затока; туди, збігаючи з новопосталих північних узгір’їв — Дортоніону та гір довкола Гітлуму — впадала могутня ріка Сіріон. У ту пору всі землі далекої півночі було спустошено; бо там підземелля Утумно були особливо глибокі й у їхніх закапелках палахкотів вогонь і роїлися слуги Мелкора.

Та, врешті-решт, брами Утумно було розбито і знесено перекриття підземних чертогів, а Мелкор заховався в найдальшій копальні. Тоді наперед виступив Тулкас — як найсильніший поміж валарів — і боровся з ним, і кинув його долілиць; і Мелкора зв’язали Анґаінором — ланцюгом, що його виготовив Ауле, — і полонили; й у світі на довгі віки запанував спокій.

А втім, валари не знайшли всіх прихованих облудою безконечних склепів і печер попід фортецями Анґбанда й Утумно. Чимало нечисті й досі тулилося там, а ще більше розбіглося, розчинилось у темені й вешталось у пустельних місцинах світу, дожидаючи лихої години; Саурона теж не знайшли.

Після завершення Битви, коли з-понад руйновища Півночі здійнялися безкраї хмари, затуливши собою зорі, валари притягли Мелкора, скутого по руках і ногах, із зав’язаними очима, до Валінору і кинули його в Коло Судьби. Там він простягся ницьма в ногах Манве і благав прощення; та ним знехтували, ув’язнивши його у твердині Мандоса, звідки не дано втекти нікому: ні валі, ні ельфу, ні смертній людині. Чертоги ті, збудовані на заході землі Аману, просторі та міцні. Мелкорові судилося мешкати там упродовж трьох віків, доки його знову прикличуть на суд або дозволять попросити прощення.

Потому валари ще раз зібралися на раду, і думки їхні розділилися. Декотрі, чиїм очільником став Улмо, вважали, що квендам слід дати волю, щоби вони походжали Середзем’ям, де їм заманеться, і своїм хистом до праці впорядкували та зцілили від ран усі землі. Проте більшість валарів проймав страх за долю квендів у тому небезпечному світі, поміж оман осяяних зорями сутінків; а ще сильнішими були любов до краси ельфів і бажання бути в їхньому товаристві. Тож, урешті-решт, було постановлено прикликати квендів до Валінору, щоби вони вічно жили під захистом Сил у світлі Дерев; і Мандос порушив мовчанку, сказавши:

— Так судилося.

Цей заклик став причиною багатьох майбутніх нещасть.

Однак ельфи спершу не бажали прислухатися до заклику, бо доти бачили валарів, окрім хіба що Ороме, лише у гніві, коли ті виступали на війну; і їх переповнював страх. Отож, до них знову послали Ороме, й він обрав із-поміж квендів посланців, котрі підуть у Валінор і говоритимуть від імені свого народу; і були то Інґве, Фінве й Елве, які пізніше стали королями. Вони прийшли, і сповнилися благоговіння перед славою та величчю валарів, і палко запрагнули світла та розкоші Дерев. Тоді Ороме доправив їх до Куівіенену, і вони говорили з народом, і радили зважити на заклик валарів та переселитися на Захід.

Отоді й відбувся перший розкол серед ельфів. Рід Інґве та більшу частину родів Фінве й Елве слова їхніх володарів переконали, і вони жадали рушити в путь слідом за Ороме: цих квендів відтоді й довіку звано елдарами, бо так їх іще на початку назвав ельфійською мовою Ороме. Проте багато хто відмовився прислухатися до закликів, надавши перевагу зоряному світлу та широким просторам