Читати книгу - "Знамення Долі"

до самого кінця польоту так нічого і не трапилося, сам факт попередження не давав мені спокою. Правда, помилкові тривоги можуть час від часу траплятися, виходячи з теорії ймовірності та самої природи нервової системи. Поки я розглядав гірські схили, всіяні точками і лініями сосен, я розмірковував. Невже знову П якимось чином стежив за мною і вичікував зручного моменту?

Якщо так, то чому? Хіба ми не могли би просто посидіти і обговорити все це за парою кухлів пива, а? Можливо, вся справа в якомусь непорозумінні.

Але мене не полишало відчуття, що це не непорозуміння. Мені дуже хотілося б знати, що ж все-таки відбувається. Я б навіть заплатив за пиво.

Промені призахідного сонця торкнулися льодових язиків на схилах Сангрі де Крістус, вибиваючи іскристе сяйво, коли ми пішли на посадку. По сіро-зелених схилах пагорбів повзли вечірні тіні. Коли я вийшов з автобуса перед будівлею «Хілтона», то відчув, що повітря градусів на десять прохолодніше, ніж в аеропорту Альбукерка, правда, слід було врахувати, що я тепер знаходився на дві тисячі футів вище над рівнем моря і на годину з чвертю ближче до вечора.

Я зареєструвався і відшукав свою кімнату. Потім спробував знову додзвонитися до Люка, але ніхто і на цей раз не відповів. Коли я прийняв душ і переодягнувся, то подзвонив ще раз, але знову безуспішно. Я вже встиг зголодніти, але сподівався пообідати з ним.

Я вирішив відшукати місцевий бар і випити поки кухоль пива, а потім спробувати знайти Люка ще раз. Я сподівався, що у нього не дуже серйозне і довге побачення..

Якийсь містер Браеда, до якого я підійшов в холі і попросив вказати дорогу, виявився керуючим. Він запитав, чи всім я задоволений. Ми обмінялися парою люб'язностей, і він показав мені коридор, що вів в кімнату відпочинку.

Я рушив у вказаному напрямку, але до мети дійти не встиг.

— Мерль?! Що за чорт, ти-то що тут робиш? — Почув я знайомий голос.

Я обернувся і побачив перед собою Люка, який тільки що увійшов в готель.

Спітнілий і усміхнений, у військовій куртці кольору хакі і в таких же штанах і шапочці, обличчя трохи забруднене.

Ми потиснули один одному руки, і я запитав:

— Чим ти тут займаєшся? Кудись записався? Я хотів би з тобою поговорити.

— Я просто цілий день гуляв у горах Пекос, — відповів він. — Я всякий раз ходжу туди, коли сюди потрапляю. Це чудово!

— Мабуть, треба буде колись спробувати, — сказав я. — Здається, тепер моя черга пригощати тебе обідом, а?

— Точно, — кивнув він — Я тільки заберуся в душ і приєднаюсь. Зустрінемося в барі хвилин через п'ятнадцять-двадцять, о'кей?

— Добре. До зустрічі.

Я рушив далі коридором і незабаром знайшов потрібне мені місце. Тут було досить комфортно, людей не надто багато. Бар складався з двох кімнат з низькими, зручними на вигляд кріслами і маленькими столиками.

Молода пара якраз покинула кутовий столик ліворуч від мене, слідуючи за офіціантом в ресторанне відділення. Я зайняв цей столик. Трохи згодом підійшла офіціантка, і я замовив пиво.

Кілька хвилин потому, потягуючи пиво і перебираючи в пам'яті весь ланцюжок неймовірних подій, я раптом звернув увагу, що одна з фігур, яка постійно крутилася біля мого столика, припинила свій безглуздий рух. Хтось зупинився поруч зі мною, але досить далеко, щоб зафіксуватися лише на периферії моєї свідомості.

— Вибачте, — тихо вимовив він, — можу я задати вам питання?

Я обернувся. Переді мною стояв невисокий худорлявий чоловік, іспанець або мексиканець на вигляд, в його волоссі й вусах проблискувала сивина. Він був досить пристойно одягнений і причесаний, щоб зійти за місцевого ділка. Я звернув увагу на зламаний передній зуб, коли чоловік швидко — немов щоб підкреслити, що він трохи нервує — посміхнувся.

— Мене звати Ден Мартінес, — сказав він.

Він не простягнув руки для потиску і кинув погляд на стілець навпроти мене.

— Якщо дозволите, я присяду на хвилинку?

— А в чому власне справа? Бачте, я чекаю знайомого… Якщо ви щось продаєте, то я пас.

Він похитав головою.

— Ні, зовсім не те. Я знаю, що ви чекаєте… містера Люка Рейнарда. Власне, вся справа стосується його.

Я жестом запросив його сісти.

— Гаразд. Сідайте і задавайте свої питання.

Він сів, поклавши перед собою на столі руки зі зчепленими пальцями і подався вперед.

— Вибачте, але я почув, як ви розмовляєте в холі, — почав він, — І в мене склалося враження, що ви дуже непогано його знаєте. Ви не могли б сказати, як довго ви знаєте його?

— Якщо це все, що вам потрібно знати, — відповів я, — то приблизно вісім років. Ми разом вчилися в коледжі і потім кілька років працювали в одній і тій же фірмі.

— «Гранд Дизайн», — кивнув він, — фірма комп'ютерів з Сан-Франциско. А до коледжу ви його не знали?

— Здається, ви досить багато і без мене знаєте, — зауважив я. — Що вам, власне, потрібно? Ви працюєте на поліцію?

— Ні, ні, — заспішив він, — нічого подібного. Запевняю вас, я зовсім не замишляю заподіяти вашому другу неприємності. Справа в тому, що я сам хотів би уникнути їх. Дозвольте вас запитати…

Я похитав головою.

— Стоп, — сказав я йому. — Я не збираюся розмовляти з незнайомими людьми і розповідати їм про своїх друзів, якщо на це немає достатньо серйозних причин. Це зрозуміло, чи не так?

Він розвів руками.

— Я зовсім не маю наміру грати в темну, — сказав він — Я ж знаю, що ви розповісте йому про цю розмову. Власне, я б навіть хотів, щоб ви про неї розповіли. Він мене знає. І я хочу, щоб він знав, що я наводив про нього довідки. Йде? Це в остаточному підсумку для його ж користі. Чорт забирай, я ж питаю про нього його друга, чи не так? Того, хто міг би і збрехати, щоб допомогти йому. Адже так? Мені необхідно всього два-три простих факти. Запевняю вас, нічого особливо секретного.

— А мені потрібен всього лише один факт — для чого вам ця інформація?

Він важко зітхнув.

— Ну, добре, — кивнув він. — Я скажу вам. Він запропонував мені — для проби, зауважте — зробити фінансовий внесок на досить серйозну суму. Тут існує елемент ризику, як і завжди, коли мова йде про нові підприємства, особливо в сфері з високим рівнем конкуренції. Але, з іншого боку, і прибуток може бути дуже вагомий.

Я кивнув.

— Я зрозумів. І ви хотіли б знати, чи можна йому довіряти?

Він посміхнувся.

— Знаєте, мене найбільше хвилює