Читати книгу - "Гра дзеркал"

усі напружено дослухалися, що там відбувається за замкненими дверима кабінету Льюїса.

— Я примушу вас вислухати мене! — горлав Едгар. — Я зітру цей зневажливий вираз із вашого обличчя. Я помщуся, не сумнівайтеся. Помщуся вам за всі мої страждання.

Другий голос пролунав тепер різко, несхожий на звичайний, позбавлений будь-яких емоцій голос Льюїса.

— Опустіть револьвер!

Джіна голосно зойкнула:

— Едгар його вб'є! Він божевільний. Чи не слід нам викликати поліцію абощо?

Кері Луїза, досі неззорушна, лагідно промовила:

— Немає потреби хвилюватися, Джіно. Едгар любить Льюїса. Він лише розігрує трагедію, ото й усе.

Тепер крізь двері до них долинув сміх Едгара, й міс Марпл мусила визнати, що то був справді божевільний сміх.

— Так, я маю револьвер, і він заряджений. Мовчіть і не рухайтеся. Ви повинні вислухати мене. Ви влаштували проти мене змову, й тепер ви за це заплатите.

Пролунав звук схожий на постріл із пістолета, й усі вони стрепенулися, але Кері Луїза сказала:

— Це не там — це десь зовні, у парку.

А тим часом за замкненими дверима Едгар кричав високим верескливим голосом:

— Ви тут сидите й дивитеся на мене, дивитеся і вдаєте незворушність! Чому ви не падаєте переді мною навколішки й не благаєте прощення? Я стрілятиму, попереджаю вас. Я стрілятиму і вб’ю вас! Я ваш син — ваш невизнаний, зневажений син, ви хотіли заховати мене від людей, а може, й прибрати зі світу. Ви послали своїх шпигів, щоб вони стежили за мною, щоб вони цькували мене, ви влаштували проти мене змову! Ви, мій батько! Мій батько. А я лише байстрюк, чи не так? Лише байстрюк. Ви годували мене брехнею. Вдавали, ніби ви добрий до мене, і весь час… і весь час… Ви не гідні того, щоб жити. Я не дозволю вам жити.

І знову полився потік брудної лайки. Десь посеред цієї сцени до свідомості міс Марпл дійшло, що міс Белвер сказала:

— Ми повинні зробити щось, — і покинула залу.

Едгар зробив паузу — мабуть, шоб набрати повітря у груди, а тоді закричав:

— Ви зараз помрете — помрете! Ви помрете тепер. Ось вам, дияволе, ось вам!

Гримнули два лункі постріли — і тепер уже не в парку, а за замкненими дверима, в цьому сумніву не було.

Хтось — міс Марпл здалося, що то була Мілдред — вигукнув:

— О Боже, що нам робити?

У кімнаті щось важко впало, а потім пролунав звук, ще жахливіший, ніж дотепер, звук гірких, натужних схлипувань.

Хтось пройшов повз міс Марпл і почав трясти двері та грюкати в них.

То був Стівен Рестарік.

— Відчиніть двері! Відчиніть двері! — закричав він. Міс Белвер повернулася в залу. У руці вона тримала в’язку ключів.

— Спробуйте ці, — сказала вона, важко відсапуючись. У цю мить спалахнули лампочки, які перегоріли були під час короткого замикання. Зала знову повернулася до житгя після своєї моторошної півтемряви. Стівен Рестарік став пробувати ключі. Вони почули, як у кімнаті випав із замка ключ, коли він так робив.

Там досі лунало розпачливе схлипування. Волтер Хад, ліниво увійшовши до зали, став як укопаний і запитав:

— Що тут діється?

Мілдред сказала зі слізьми на очах:

— Той псих застрелив містера Сероколда.

— Дозвольте мені, буде ласка. — це був голос Кері Луїзи. Вона підвелася, підійшла до замкнених дверей кабінету й дуже лагідно відтрутила Стівена Рестаріка вбік. — Дозвольте мені поговорити з ним.

Вона покликала — дуже лагідним голосом:

— Едгаре… Едгаре… будь ласка, дозвольте мені увійти. Прошу вас, Едгаре.

Вони почули, як ключ було вставлено в отвір замка. Він обернувся, І двері повільно відчинилися.

Але їх відчинив не Едгар. То був Льюїс Сероколд. Він важко дихав так, ніби щойно зупинився після швидкого бігу, але в усьому іншому був незворушний.

— Усе гаразд, моя люба, — сказав він. — Ти чуєш, моя найдорожча, зі мною все гаразд.

— А ми думали, він вас застрелив, — сказала міс Белвер хрипким голосом.

Льюїс Сероколд спохмурнів. Він сказав із легким роздратуванням у голосі:

— Звісно, він мене не застрелив.

Тепер вони змогли заглянути в кабінет. Едгар Лоусон лежав на підлозі, біля письмового столу. Він схлипував і важко дихав. Револьвер лежав на підлозі, там, де він випав із його руки.

— Але ж ми чули постріли, — сказала Мілдред.

— О, так, він вистрелив двічі.

— І не влучив у тебе?

— Звісно, він не влучив у мене, — сердито кинув Льюїс.

Міс Марпл не вважала що це «звісно» прозвучало доречно Адже постріли було зроблено з дуже близької відстані.

Льюїс Сероколд промовив роздратованим голосом:

— Де Мейверік? Нам потрібен Мейверік.

Міс Белвер сказала:

— Я приведу його. Мені зателефонувати також у поліцію?

— У поліцію? Звісно, ні.

— Ні, ми таки повинні зателефонувати в поліцію, — промовила Мілдред. — Він небезпечний.

— Дурниці, — сказав Льюїс Сероколд. — Бідолашний хлопець. Хіба він здається вам небезпечним?

У цю хвилину він і справді нікому не міг здатися небезпечним. Він здавався дуже юним, патетичним і досить бридким.

Його голос утратив свій дбайливо опрацьований тон.

— Я не хотів, — простогнав він. — Я не знаю, що на мене найшло, чому я молов таку нісенітницю, мабуть, я збожеволів.

Мілдред пирхнула.

— Я й справді, мабуть, збожеволів. Я не хотів. Повірте мені, містере Сероколд, я справді не хотів.

Льюїс Сероколд поплескав його по плечу.

— Усе гаразд, мій хлопче. Ти ніякої шкоди не наробив.

— Я міг убити вас, містере Сероколд.

Волтер Хад перейшов кімнату й пильно оглянув стіну за письмовим столом.

— Кулі увійшли тут — мовив Хад. Опустив погляд на стіл і на стілець за ним. — Він ледь не влучив, — сказаз він похмуро.

— Я втратив голову. Не розумів, що роблю. Я думав, він позбавив мене моїх прав. Я думав.

Міс Марпл втрутилася в розмову зі своїм запитанням яке вона хотіла поставити вже якийсь час тому:

— Хто вам сказав, — запитала вона, — що містер Сероколд — ваш батько?

Лише на якусь секунду лукавий вираз з'явився на обличчі Едгара. Він промайнув там і миттю зник.

— Ніхто, — сказав він. — Це просто спало мені на думку.

Волгер Хад дивився на револьвер, що лежав на підлозі.

— Де в біса ти взяв цього пугача? — запитав він.

— Пугача? — перепитав Едгар, витріщившись на револьвер.

— Він дуже схожий на мого пугача, — сказав Волтер. Він нахилився й підняв пістолет. — Чорти б його взяли, це справді він! Ти вкрав його з моєї кімнати, ти, мерзенна гнидо!

Льюїс Сероколд став між зніченим Едгаром і розлюченим американцем.

— Ми розберемося з цим потім, — сказав він. — А ось і Мейверік. Огляньте його, будь ласка, Мейверіку.