Читати книгу - "Острів Скарбів"

поспішали, поспішали. Чуєте ви мене? Я бував у бувальцях на морі і дечому навчився. Коли б ви тільки вміли тримати вірний курс, ви б усі давно вже їздили в каретах. Але куди вам! Знаю я вас! Завтра ж насмокчетесь рому — і на шибеницю!

— Всі знають, в тебе язик підвішений, мов у попа, Джон. Але були ж і інші, які не гірш за тебе вміли командувати й керувати, — сказав Ізраель. — Проте вони не задирали так носа, самі любили порозважатись, але й іншим не заважали.

— Гаразд, — відповів Сільвер. — А де вони тепер? Таким був П'ю — і помер жебраком. Флінт теж був такий — він помер від рому в Саванні. Та що там казати, ладна була команда, тільки де вона тепер, от у чім річ!

— А все-таки, — спитав Дік, — що ми з ними зробимо, коли вони будуть у наших руках?

— Оцей чоловік мені до душі! — захоплено вигукнув кухар. — Це зветься говорити діло. То що ж, по-твоєму, слід з ними зробити? Висадити їх на безлюдний острів? Так робив Інгленд. Чи перерізати їх, наче свиней? Так робили Флінт і Біллі Бонс.

— У Біллі була така манера, — сказав Ізраель. — «Мертві не кусаються», — любив говорити він. Ну, тепер він сам мертвий, на собі може перевірити свої слова. Так, Біллі вмів добре робити ці справи. Безжалісна була в нього рука.

— Правильно, — погодився Сільвер, — безжалісна й нещадна. Але я, прошу мати на. увазі, — чоловік м'який, справжній джентльмен. Та тепер справа серйозна. Обов'язок є обов'язком, братки. Я голосую за смерть. Не хочу я, щоб до мене, коли я сидітиму в парламенті і їздитиму в кареті, вдерся б непроханим гостем, мов біс до монаха, один з тих морських суддів. Треба тільки вміти чекати і діяти, коли наспіє час.

— Джон, — вигукнув боцман, — ти таки молодець!

— Скажеш це, Ізраель, коли побачиш мене в ділі, — відповів Сільвер. — Я вимагаю тільки одного: уступити мені Трілоні. Я хочу скрутити власними руками його баранячу голову!.. Дік, — звернувся він раптом до молодого матроса, — будь другом, стрибни в бочку й візьми звідти яблуко — у мене начебто пересохло в горлянці.

Можете собі уявити, як я перелякався! Я хотів було вискочити з бочки й тікати, поки не пізно. Але не міг — так сильно калатало в мене серце й тремтіли ноги. Дік уже підвівся, але його зупинив голос Гендса:

— Стривай. Якого дідька смоктати цю тухлятину, Джон? Дозволь нам краще збігати по ром.

— Дік, — сказав Сільвер, — я тобі довіряю. Але май на увазі, я зробив позначку на бочці. Ось тобі ключ. Налий один глечик і принеси сюди.

Хоч який я був наляканий; а все-таки мимоволі згадав Ерроу і зрозумів, звідки він діставав ром, що вбив його.

Тільки-но Дік пішов, Ізраель почав щось тихо говорити на вухо Сільверові. Я зміг розібрати лише кілька уривчастих слів, але і цього було досить, бо я виразно розібрав фразу: «Ніхто більше не погоджується».

Отже, серед команди лишалися ще вірні нам люди!

Коли Дік повернувся, всі троє по черзі випили з глечика. Один проголосив тост «за щастя», другий — «за старого Флінта», а Сільвер навіть проспівав:

За нас і за щастя! Тримайтесь, хлоп'ята!

За вітер попутний і здобич багату!

У бочці стало світліше. Глянувши вгору, я побачив, що місяць уже піднявся і освітлює срібним світлом верхівку бізань-щогли і фок-зейль[24] майже в цю саму хвилину пролупав голос вахтового:

— Земля!

Розділ XII

ВОЄННА РАДА

На палубі почалася метушня. Я чув, як люди вибігали з кают і кубрика. Миттю вислизнувши з бочки, я подався за фок-зейль, двічі пробіг по кормі, вийшов на відкриту палубу і вже звідти разом з Гентером і лікарем Лайвсі прибіг на бак.

Тут зібралася вже вся команда. Туман розвіявся майже водночас із тим, як зійшов місяць. У кількох милях від нас на південному заході виразно бовваніли два невеличкі горби, а за ними третій, трохи вищий, оповитий ще смугою туману. Всі три горби здавалися урвистими й конусоподібними.

Я дивився на все це ніби у сні, ще не зовсім отямившись від недавно пережитого страху. Потім я почув голос капітана Смоллетта, що віддавав команду. «Іспаньйола» стала крутіше до вітру і почала наближатися до острова з східного боку.

— А тепер, хлоп'ята, — сказав капітан, коли всі його накази було виконано, — скажіть мені, чи бачив хто з вас цей острів раніше?

— Я бачив, сер, — відповів Сільвер. — Ми брали тут прісну воду, коли я служив кухарем на торговельному судні..

— Здається, стати на якір найзручніше з півдня, за отим невеличким острівком? — спитав капітан.

— Так, сер. Його звуть Островом Скелета. Раніше тут завжди зупинялися пірати, і один матрос з нашого корабля знав усі піратські назви. Оту гору на півночі вони назвали Фок-щоглою. З півночі на південь ідуть три гори: Фок-, Грот— і Бізань-щогла. Але Грот-щоглу — оту найвищу, оповиту туманом, — вони звали ще Підзорною Трубою, бо там розміщали спостережний пункт, коли стояли на якорі й лагодили свої кораблі. Тут вони звичайно ремонтували свої кораблі, сер, прошу пробачення.

— У мене є карта, — сказав каштан Смоллетт. — Гляньте, чи позначено на ній цей острівець.

Очі у Довгого Джона заблищали від радості, коли він взяв у руки карту. Та, глянувши на неї, він одразу ж розчарувався. Це була не та карта, яку ми знайшли в скрині Біллі Бонса, це була її точна копія з усіма подробицями — назвами, позначеннями мілин і глибин, — але без червоних хрестиків і писаних приміток. Проте, хоч як йому прикро було, Сільвер стримався і не зрадив себе.

— Так, сер, — сказав він. — Ось він, і накреслений дуже добре. Хто б міг зробити, дивуюсь? Адже пірати не досить учені для цього. Ага, от і вона, стоянка капітана Кідда — так називав її мій товариш, матрос. Тут сильна течія на південь, а потім на північ, вздовж західного берега. Ви зробили правильно, сер, — вів далі він, — що стали крутіше до вітру, під захист острова. Якщо бажаєте причалити й полагодити та почистити корабель, то кращого місця для стоянки у цих водах не знайдете.

— Спасибі, друже, — подякував капітан Смоллетт. — Коли мені потрібна буде допомога, я знову звернуся до вас. А тепер можете йти.

Я був здивований тим, як спокійно Сільвер виказав своє знайомство з островом. Повинен визнати, я трохи злякався, коли побачив, що він підходить до мене.