Читати книгу - "На краю Ойкумени"

Але пам'ятай, що втікати поодинці звідси не можна: ми повинні дізнатись про дорогу і пробиватися силою, а сила у нас одна — всім разом. Коли ти станеш товаришем для всіх, тоді твої мрії наблизяться до життя…

Вражений проникливістю етруска, що вгадав його таємні думки, Пандіон не знав, що відповісти, і мовчки схилив голову.

— Що він каже, що каже? — допитувався Кідого. Пандіон хотів пояснити, але наглядач застукав по столу, раби, які вже повечеряли, поступилися місцем іншій партії і розійшлися на спочинок.

Вночі Пандіон і Кідого довго обговорювали слова етруска. Вони повинні були визнати, що тільки-но прибулий краще за всіх розумів становище рабів. Справді, для успіху втечі їм, що носять тавро фараона, треба було точне знати шляхи виходу з цієї країни. Мало того, треба було пробитися крізь вороже населення, яке вважає, що доля «диких» людей полягає в праці на обраний богами народ.

Смуток огорнув обох друзів, але вони відчули довір'я до розумного етруска.

Минуло ще кілька днів, і в шене фараона стало четверо друзів. Вони поступово здобували все більший: авторитет серед решти рабів.

На старшого етруска, що мав грізне ім'я Каві — бога смерті, незабаром багато рабів почали дивитися як на старшого. Троє інших — другий етруск, на ймення Ремд, Кідого і Пандіон, — сильні, витривалі і сміливі юнаки, стали його вірними помічниками.

Мало-помалу серед п'ятисот рабів виявлялося все більше борців, готових віддати життя за щонайменшу змогу повернутися на далеку батьківщину. Так само поволі, і в інтересах заляканих, змучених та затурканих, відроджувалася впевненість у своїй силі, міцніла надія, що, об'єднавшись, вони зможуть протистояти організованій, могутності велетенської держави.

А дні все минали — пусті й безцільні, гіркі дні полону, сповнені тяжкої роботи, ненависної вже тому, що вона сприяла процвітанню жорстоких володарів життя тисяч рабів. Щодня, як сходило сонце, загони виснажених людей під охороною воїнів залишали шене й розходилися на різні роботи.

Жителі Айгюптосу, зневажаючи чужі народи, не обтяжували себе вивченням мов своїх бранців. Тому нових рабів використовували спочатку на найпростіших роботах; згодом, освоївши мову Та-Кемту, вони могли розуміти складні розпорядження, вчилися ремесел. До справжнього ймення бранців наглядачам не було ніякого діла, кожен раб мав кличку, дану за назвою його народу.

Так, Пандіона звали екуеша,[42] етруска — труша, Кідого та інші чорношкірі мусили озиватися на кличку нехсі — негр.

Перші два місяці перебування в шене Пандіон і сорок нових рабів поправляли зрошувальні канали в садах Аммона,[43] насипали розмиті торішньою повіддю греблі, розпушували землю навколо фруктових дерев, качали й носили воду на клумби з квітами.

Поступово наглядачі, помітивши витривалість, силу й кмітливість новачків, зібрали новий загін і послали його на будівельні роботи. Трапилось так, що всі четверо друзів і ще тридцять сильних рабів — вожаки всієї маси бранців у шене — виявилися разом. З переходом на будівельні роботи їх постійний зв'язок з рештою перервався — загін Пандіона тижнями ночував по інших шене.

Першою роботою Пандіона віддалік од садів фараона було розбирання стародавнього храму та гробниці на західному березі ріки, за півсотні стадій від шене. З наглядачем та п'ятьма воїнами на чолі бранці переправилися на барці через річку. Їх погнали на північ вздовж річки, до високих круч прямовисних скель, які утворювали тут величезний виступ. Стежка, поминувши оброблені поля, перейшла в забруковану дорогу; раптом перед Пандіоном розгорнулася картина, що назавжди відбилась у його пам'яті. Рабів зупинили на широкій площі, що спускалася до річки. Наглядач пішов, наказавши чекати його тут.

Вперше у Пандіона була змога, не поспішаючи, оглядітися, придивитися до оточення.

Прямо перед ним на триста ліктів заввишки підносилася прямовисна скеляста стіна кольору червоної міді, вкрита плямами синьочорних тіней. Біля підніжжя цих урвищ розкинулася трьома широкими уступами біла колонада храму. Від прибережної рівнини піднімалась смуга гладенького сірого каменю, обрамлена двома рядами дивовижних скульптур-страховищ у вигляді левів з людськими головами,[44] що спокійно лежали. Далі широкі білі сходи з бічними схилами, на яких було вирізьблено звивисті жовті змії, по одній з кожного боку; ці сходи вели до другого уступу, підпертого низькими, в два людських зрости, колонами із сліпучобілого вапняку. В центральній частині храму видно було другий ряд таких самих колон. На кожній з них було зображення людської фігури в царській короні, з схрещеними на грудях руками.

Колонада обрамляла другий уступ храму у вигляді великої площадки з алеєю із лежачих страховищ. Тридцятьма ліктями вище розташувалась сама верхня тереса, цілком обнесена колонадою і заглиблена в півкруглу природну виїмку скель.

Нижній уступ колонади розходився в ширину стадії на півтори, по краях ішли звичайні циліндричні колони, в центрі — квадратні, вище — шести і шістнадцятигранні.

Центральні колони та верхівки бічних, карнизи портиків, а також людські фігури були покриті яскравосинім та червоним розписами, від яких сніжна білизна каменю здавалася ще сліпучішою.

Цей храм, яскраво освітлений сонцем, разюче відрізнявся від похмурих, гнітючих храмових будівель, які Пандіон бачив досі. Молодому еллінові здавалося, що нічого прекраснішого в світі не можна собі уявити, — такі радісні були ці ряди сніжнобілих колон у рамці барвистих візерунків. А на широких терасах росли ніколи не бачені Пандіоном дерева — низькорослі, з густою масою гілля, рясно всіяного дрібним листям, яке щільно прилягало одне до одного. Від цих дерев ішов сильний, тяжкий аромат, їх золотистозелене листя святково вирізнялося на білизні колонад, відтіненій червоними скелями.

Кідого в буйному захваті штовхав Пандіона в бік, прицмокуючи губами, і вигукував у захопленні якісь невиразні звуки.

Ніхто з рабів не знав, що храм, який стояв перед ними, був збудований вже давно — щось із п'ятсот років тому зодчим Сенмутом для своєї коханої цариці Хатшепсут[45] і називався Зешер-Зешеру[46] — «найвеличніший з величних». Незвичайні дерева, що росли на території храму, вивезено було з далекого Пунту, куди цариця Хатшепсут відправила велику морську експедицію. З того часу з кожним новим походом у Пунт увійшло в звичай привозити дерева для храму й поновляти старі насадження, що Ніби збереглися недоторканими з далеких часів.

Здалека почувся поклик наглядача. Раби поквапливо рушили вбік від храму і, обійшовши площадку зліва, опинилися перед ще одним стародавнім храмом, збудованим теж на уступі скелі у вигляді невеликої піраміди, що спиралася на густу колонаду.[47]

Вище по течії річки виднілося ще дві невеликих будівлі з сірого полірованого граніту. Наглядач підвів загін до ближчого з них, і партія Пандіона влилася в групу з двохсот