Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

— Вибачте, сер. Але я гадав, що тут нiкого немає… — забурмотiв я.

— А ти хто такий?

Вiн звiвся, спираючись на лiкоть, з-пiд його руки випiрнула розкудлана жiноча голiвка. Парочка з цiкавiстю вирячилася на мене.

— Я, сер… Я прибираю в номерах… Я зараз пiду, перепрошую, що потурбував…

Я позадкував, тягнучи за собою вiзок, праве колiща якого, як на грiх, вивернулося поперек i гальмувало рух. Менi стало гидко. До цього в мене нiколи не було подiбних ситуацiй. Тих, за ким доводилося пiдтирати шмарклi, я сприймав абстрактно. Вони були для мене фантомами, iнопланетянами, яких я нiколи не бачив. А тут передi мною сидiв хлопець iз одутлим смаглявим обличчям i байдужими порожнiми очима, такий собi «молокосос, який косить пiд бiтника» (сказав би старий Джейк).

— Гей, ти! — гукнув вiн менi у спину. — Принеси нам пожерти!

— Сер, телефон ресторану — 019, — сказав я.

— Ти принеси! — наполегливо повторив вiн.

— Сер, це не входить у мої обов’язки. Я не маю права… — забелькотiв я.

— Ото вилупок! Що за обслуговування в цьому паршивому готелi?! — Вiн обернувся до жiнки, вона бридко захихикала. — Цi мальтiйцi — якiсь недоноски! Замало їх англiйцi дрючили! Я сказав — швиденько принеси нам пожерти!

Потiм я нiчого не пам’ятаю, крiм тремтiння, що охопило мене. В менi зненацька вибухнула «нацiональна гiднiсть». Я пiдiйшов i влупив його так, що вiн вiдкинувся на подушку, не встигнувши навiть ойкнути.

— Я не порядкую на кухнi, сер, — чемно повторив я, потираючи кулака. Тремтiння посилювалось i переходило в дурнувату радiсть. Я бiльше не озирався i з гуркотом викотив вiзка у коридор. Хвилину я чекав, що вiн вискочить за мною, але цього не сталося. Вочевидь, я добряче врiзав йому.

Жити менi залишалося максимум кiлька годин, поки вiн прийде до тями, одягнеться, опорядиться й побiжить скаржитися моєму начальству. Я мiг би кинути вiзка зараз, просто посерединi коридору, i пiти геть. Але я покотив його до наступної кiмнати, намагаючись угамувати тремтiння. Я вiдчув, як у менi розпростується й вiбрує пружина. Так, я шалено боявся втратити цю роботу, повiльно, але неухильно перетворювався на китайського бовванчика, на обличчi якого застигла улеслива посмiшка. I раптом цього святкового дня бовванчик врiзав дуба! Я зрозумiв, у чому справа: з першого дня робота й самe моє становище здавалися менi принизливими. I поводивсь я самопринизливо. До того моменту, поки мене не зачепили. Отже, з подивом подумав я, проблема була в менi самому: я вигадав собi маску й намагався вiдповiдати її скорботному застиглому виразовi. Але як раптово менi вдалося її скинути! На мене раптом напали нестримнi веселощi. Я був тут, на своєму поверсi, царем i богом! День у день я вивозив мiшки смiття, очищаючи свої володiння вiд залишкiв життєдiяльностi своїх пiдопiчних, а вони… вони робили для мене безлiч iнших корисних справ. Укладали угоди на постачання мого улюбленого пива, наприклад, як комiвояжер iз 705-го, розробляли новi технологiї мобiльного зв’язку, як пан iз 719-го, чи пiклувалися про дизайн мого одягу, чи винаходили лiки, чи малювали картини, чи… грали джаз, щоб я мiг слухати його вечорами… Цей величезний людський мурашник тiсно пов’язаний мiж собою незримими, але мiцними нитками, i я був його часткою. Причому, дуже важливою, практично — потаємною: адже людина нiколи не демонструє себе iншим з гiршого боку, i тiльки я мiг бачити iнше життя своїх клiєнтiв. Бiльш того, вони довiряли менi це iнше. I були беззахиснi перед моїм пильним оком.

Попри бiль у руцi, я жваво взявся до прибирання номерiв. I фотографiя американської дiтлашнi, купальники i блузки, розкиданi на стiльцях, смiттєвi кошики, попiл на килимах, бруднi склянки й заляпанi зубною пастою дзеркала вже не викликали в мене вiдрази. Шкода, що це вiдчуття прийшло до мене запiзно. Я навiть щось наспiвував собi пiд нiс. Прибираючи в наступнiй кiмнатi, я вловив краєм вуха, як на початку коридору клацнув замок, залунали збудженi голоси й загудiв лiфт: мої пiдопiчнi отямились i пiшли скаржитися власницi готелю. Я мусив устигнути зазирнути в 713-й.

Там, як завжди, штори були щiльно запнутi, лiжко прибране. Я роззирнувся. Дивно: менi здалося, що тут хтось є, нiби за хвилину до мого приходу жiнка вдягла шапку-невидимку. Як i першого разу, горiла настiльна лампа, на журнальному столику — недопита чашечка кави, в повiтрi ще не розтанула легка хмарина парфумiв. Якби я був слiпим — повiв би в просторi руками, щоб упiймати людину, яка грає зi мною в пiжмурки. Книжка лежала на колишньому мiсцi, на тумбочцi, закрита. Я взявся гортати її. Записки в нiй не було, закладки теж. Я, мов iнспектор карного розшуку, струснув її над лiжком. Анiчогiсiнько!

Менi стало соромно. Проживши, мабуть, половину свого дурного життя, я залишився доконаним кретином. Якi я мав пiдстави думати, що мене помiтили? Що хтось зацiкавився мною хоча б на рiвнi гри? I навiщо менi це було потрiбно? Так, ця книжка зворушила мене. Але тiльки тому, що це була перша «доросла» книжка, прочитана мною пiсля романiв Фенiмора Купера та Стiвенсона. I що з того?

Я ще раз перегорнув сторiнки, знайшов пiдкреслену мною фразу… Якщо завтра мене звiльнять, я, мабуть, довiдаюся в адмiнiстратора, хто живе в цьому номерi, й попрошу власницю книжки продати менi її. I — геть усiляку романтику! Розмiрковуючи, я все ж продовжував придивлятися до тексту. Я пам’ятав, на якiй сторiнцi залишив записку iз запитанням «Хто ти?» — i ще раз пробiг її очима. Нi, я не помилився! Ледь помiтною лiнiєю було пiдкреслено таке: «Нiколи не прагни знати занадто багато! Що менше знаєш, то простiше живеться. Знання робить людину вiльною, але й нещасливою…»

***

Менi слiд було впокорити свою гординю. Недарма ж вона вважається одним iз найтяжчих грiхiв. Сьогоднi, здається, менi це вдалося. Виявляється, вона жила в менi увесь цей час. Напевно, тому я завше чекав, що хтось прийде й ощасливить мене. А кого ощасливив я?

Я завжди боявся заходити у своїх думках так далеко. Але сьогоднi…

Я виїхав на обiд у Мдiну — мiсто, яке вiд Рабата вiддiляв рiв, мiсто, яке оточували товстi фортечнi стiни, й усерединi цих мурiв стояла така тиша, що, здавалося, ти потрапив у мiсто мерцiв. У чеканнi своєї порцiї смажених кальмарiв я й намагався осмислити те, що сталось. Якщо «плейбой» поскаржився на «прибиральницю», мене