Читати книгу - "Урізька готика"

пари очей і одного язика на всіх. І тоді лихо позначеним печаттю. Їх найперших б’ють і розпинають на хресті. То не їхній світ, не їхнє життя: такими їх зробила воля Божа, до якої вони прислухались, а не воля інших людей.

Уріж, як кожне село, був моделлю світу людського, що як день, так ніч потопав у темряві. Однак десь мало існувати світло, вікно чи ворота до нього. Може, в очах маленької дитинки, що не усвідомлювала ще власних обов’язків щодо людей, близьких і далеких. Може, у блідих очах дуже старих людей, котрим уже нічого не належало. Може, в тузі за померлим, якого ніколи не побачиш, тому смерть завжди велична. А може. те світло було на горі Ласки, звідки світ здається таким, що може вміститись на долоні. Або в межі, яку треба перейти, щоб відділити себе від чогось. Або в снах, які несподівано змішують різні образи, слова, власну і чужу пам’ять. Частка світла присутня і в першій несмілій любові, з якою треба ховатися від людей, аби її не забруднили ненароком нечистими помислами. Без цього Уріж був би лише мертвим осіннім листком, кинутим під ноги вітром життя.

Пан Болеслав пізнавав Уріж на свій особливий лад, як великий звір пізнає територію, не допускаючи на ній присутності рівних йому силою звірів. Ідеться про його майже доказані нічні прогулянки Урожем, коли він не обзивався на християнське вітання, а не обзиваються у тих краях на нього лише глухі або мерці, і через те міг бути запідозрений в інших тяжких гріхах. Чому панові ходити поночі селом по нерівній дорозі, коли у нього велике подвір’я і великий сад, якщо не з лихими помислами? Ніхто не бачив у темряві дідичевого лиця, лише закутану в темну одіж постать, і спинити його вночі, чи спитати удень про те, що він, власне, хоче, ніхто не посмів би. Хіба що отець Антоній, але той пообіцяв, що колись усе проясниться, таємне стане явним. Подумав про себе, що пан дідич живе за законами свойого стану й не зобов’язаний дотримуватись звичаю селянської громади. А це ще не означає, ніби він є таємний убивця. Значно важливіше для священика було б знати, чи пан Болеслав — християнин, або хоча б агностик з романтичною натурою. Але на се потрібен час. Отець Антоній належав до тих людей, котрі поволі наближаються до розкриття таємниць, бо їм подобається сам процес пошуків, як це буває у детективів. Він записував різні історії, і з цієї строкатої мозаїки мала б колись вималюватися картина світу, що зветься Урожем. Якби був одним з тих хлопів, що жили тут від віку, то не потребував би піднятися вище, щоб пізнати Уріж. Але його відділяли від села межа і той стан знудження, властивий людям певного соціального становиська, котрі не залежать від вітру й сонця, не орють, не сіють, але завше мають свій кусень хліба. Хлопи не відчувають так гостро переміни погоди, не слабують на панські хвороби — безсоння та серце, і простуда не вкладає їх до ліжка, коли в домі тепло, а надворі зимно. Більшість осіб вищого суспільного становиська не заглядають за межу, проте такий совісний сільський священик, як отець Антоній, принаймні, сприймав цю межу не як відгородження, а як відстань, з якої можна побачити щось більш важливе чи менш важливе. Більш важливим для себе він вважав те, чи відповідає життя засадам релігії, і тому не був оточений колом підлесників та фарисеїв, через яке важко доступитися тим, хто дійсно потребує помочі. Двері в хатах замикали, але не від добрих людей, бо ті могли при потребі постукати чемно у вікно. Хто знає, що криється в темряві, за оборогом чи під стайнею? Недавня війна позбавила їх морального чуття. Тому кожен замикався вночі на засув, бажаючи мати право на приватне життя. Людина, як звір, почуває себе безпечно тільки у власній норі, і з цим треба миритися. Не має значення, хто ти: священик, учитель чи найбідніший селянин. Найгірше, коли тебе виганяють з нори. Відколи отець Антоній залишився сам, то боявся безпомічної старості. Як тільки чіплялася якась хворість, чекав найгіршого — лишитися в постелі між життям і смертю. Бачив чимало таких нещасних і в Урожі, і поза ним: недоглянутих, нікому не потрібних, з ранами на спині від довгого лежання. Недужу тварину позбавляли мук, а чоловік мусив їх терпіти.

Та коли сонечко світить, трава зеленіє, пташки щебечуть — зовсім по-іншому дивишся на світ. Як тоді, коли на Святу Трійцю ходив із процесією довкола церкви, благословляв святою водою поля, чи піднімався на Спаса до джерела на Ласках. Але загнаний дощами в темний покій, пропахлий воском, чувся зле. Часом гортав записи й одразу ховав у надійне місце. Нині етнографія не була в моді серед священиків, особливо, молодих. Ті говорили більше про політику, пописували щось до газет і часописів, але не думали про те, як утримати народ від неморальності, щоб той не розтікався по світах, не дусився від нафтового сопуху, не нищив ліси на тартаках, не наймитував на чужині. Священик на селі мусить триматися громади. Без неї він — ніщо. Однак на старості кожний лишається сам-саміський. Затиснуті, щоб не вирвались, між грубими палітурками, опирі, злі мерці, дідьки, висиджені під пахою з курячого зноска, панни з червоним волоссям, чорні коні з палаючими очима, відьми, втікаючі вогні, - то не було жадне марновірство, забобон, а байдуже зло, природу якого намагався збагнути не лише отець Антоній, а й новий урізький дідич. Але обидва нічого не знали про наміри один одного.

Коли когути[128]звістили ранок, пан Болеслав відклав книжку й нарешті зміг відпочити. Ще довго слова товпились у запаленому втомою мозку, мимохідь укладаючись в речення, яких не було в тексті. Втім, прочитав він небагато: очі боліли від штучного світла, мало того, варто було відняти погляд від рядка, і потім довго треба було шукати. Лікарі не могли нічого вдіяти, бо контузія спричинювала неухильне падіння зору і могла принести повну сліпоту. Але в голові давно ширилася темрява, огортаючи свідомість болючими хвилями. Життя — боротьба, і ся боротьба то згасала, то знову розгорялась. Інший давно покинув би се марне заняття, але пан Болеслав не мав духу покінчити з собою тепер. Хтось мусив йому помогти.

Слуги вважали його вченим чоловіком, котрий читав книжки незрозумілою мовою. Той, хто перебуває в оточенні книг, навіть коли він голий і босий, завжди