Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

от на решті вийшли на величезну галявину, посеред якої курилося жерло вулкана. Звичайні вулкани, як ви знаєте, це високі гори, на вершинах яких знаходиться жерло. А це жерло було просто на землі серед лісу.

Від жерла пашіло жаром, виривалося полум’я і злітало догори розпечене каміння.

— Як же ми туди пройдемо? — розгублено спитала Галочка.

— Не бійтеся! Ходімте за мною, — сказала мама. — Тільки ні на крок не відступайте вбік.

Справді, в одному місці був вузький прохід, де не було полум’я і не злітало каміння.

І висгроївшись у ланцюжок, вони один за одним пішли за мамою.

От уже й позаду стіна вогню, і не пашить жаром і не літає розпечене каміння. Над ними безхмарне небо, а попереду палац, оточений деревами.

— Ховайтеся отут і сидіть нищечком, — вказала мама на великий кущ. — Якщо треба буде, я вас гукну.

Вони сховалися, де їм було вказано, а вона пішла до палацу.

Тож хай наші герої поки що сидять під кущем, а ми підемо разом з Кошиною мамою.

Дракон Іванович сидів на ганку і пив керосин. Драконида Семенівна сиділа біля ганку у кріслі і виховувала Чуха і Миню.

Коша у своїх залізних чоботях стояв, прив’язаний до дерева, — був покараний. Драка-Забіяка літав над головами Чуха та Мині і дражнився:

Зараз мама Чуха

Надере за вуха!

Зараз мама Мині

Добре дасть по спині!

Драконида Семенівна поблажливо усміхалася на ті дражнилки і вела далі свою виховавчу лекцію:

— Отже, повторюю права і обов’язки драконців. Вони не повинні: А! — нікого жаліти; Б! — усім робити капості; В! — регулярно пити керосин; Г! — ніколи не вживати солодкого, молочного, мучного, тільки сире м’ясо…

Чух і Миня, не в силі стриматися, гірко плакали, розмазуючи сльози по щоках. Тільки тепер вони зрозуміли, у яку рахубу втрапили. Чух не міг прожити дня без морозива, а Миня так любив цукерки і пиріжки з повидлом!

— Ну чого ревете?! — дратувалася Драконида Семенівна. — Я ж знаю, що капості ви робити любите і вмієте. Ах! Як запустили ваше виховання! Ну нічого! Я з вас зроблю людей… тобто драконів!

І тут з’явилася Кошина мама.

Побачивши її, Драконида Семенівна роззявила рота і завмерла. Дракон Іванович захлинувся керосином. Драка-Забіяка впав на землю. Чух і Миня закліпали очима. А Коша несамовито закричав:

— Мама!

Мама кинулася до нього, обняла, пригорнула і стала швидко розв’язувати, вивільняти його.

Тим часом Драконида Семенівна отямилася і дико закричала:

— Ні! Ні! Ні! Це не вона! Це відьма, яка прийняла її подобу! Спопели її! Спопели!

Але Дракон Іванович не зрушив з місця. Він, як зачарований, дивився на свою колишню дружину і плакав.

А вона вже відв’язала Кошу від дерева, якимось чудом без ключа зняла з нього і залізний пояс і залізні чоботи (це уміють лише мами) і, тримаючи його в обіймах, кинулася разом з ним до Чуха і Мині:

— Чого ви плачете, бідненькі?

Тоді Драконида Семенівна верескнула:

— Ах, так! Ну я сама! — і щосили хукнула полум’ям на них.

Кошина мама закрила собою дітей, і тут знову сталося диво. Вогонь, вирвавшися з рота Дракониди Семенівни, не досяг Кошиної мами, а завернувся назад і обпалив волосся самій Дракониді. Вона враз зробилася лисою, як коліно.

— Ой-йой! — заверещала Драконида.

А Кошина мама, схопивши дітей за руки, побігла геть від палацу.

Дракон Іванович навіть не ворухнувся, щоб зупинити її.

— Швидше! Швидше за мною! — гукнула Кошина мама, підбігаючи до куща, де ховалися наші герої.

Всі кинулися за нею.

І незабаром вони вже знову були у Загадковому Лісі.

РОЗДІЛ XVIII

Корова Доня

— Жаль! — зітхнув Грайлик, коли вони були вже на узліссі.

— Що? — не зрозуміла Кошина мама.

— Що ми не взяли участі у звільненні Коші… Й Чуха з Минею.

— Як це не взяли?! — вигукнула мама. — Та що б я без вас робила? Я б і досі сліпала над отим столом у Печері Невільниць.

— Знаєте що, — сказала Галочка. — Ходімте жити до нас. Місце знайдеться. Вам же нікуди йти.

— Або до нас! — підхопив Грайлик.

— Чи у Дідусію-Бабусію, — гавкнув Бровко Барбосович.

— Ні. Дякую, — сказала мама. — Ми будемо жити у селі Грушки, у баби Насті. Її хата пустує. Це тут близенько. Неподалік від міста.

— Тоді ми вас туди проведемо. Щоб знати дорогу. Можна? — спитав Грайлик.

— Авжеж, — всміхнулася мама.

— А я певний час міг би пожити з вами. Якщо не заперечуєте? Мало що… — сказав Бровко Барбосович.

— І я, — сказав Котофей Котофейович. — Обживати нове помешкання без кота не годиться.

— Дуже буду рада, — сказала мама.

— А я з вашого дозволу залишусь тут, — мовив Пан Копайло. — Моя робота підземна. І, як бачите, іноді приносить користь.

— Велику користь! Неоціненну навіть. Якщо говорити особисто про мене. Спасибі вам, Пане Копайло, щиросердне. — Мама низько вклонилася кротові.

І вони рушили у дорогу.

Хата баби Насті була старенька, саманна, під черепицею, з маленькими вікнами, що прикривалися голубими віконницями.

Садок, город, подвір’я — все було чистим, чепурненьким.

У повітці чувся якийсь рух.

І коли мама попрямувала туди, з повітки вигулькнула голова баби Настиної корови Доні.

— О! — сказала корова Доня. — Доброго дня! А я вас давно чекаю. З самісінького ранку.

— А звідки ти знала, що я прийду? — здивувалася мама.

— А мені Сорока Скрекекулія сказала, що вас пішли визволяти. Я у Загадковому Лісі ховалася. Після того, як баба Настя пропала. Доїть мене швидше! Хай дітки поп’ють парного молочка.

Ох і смачне ж молоко було у корови Доні!.. Грайлик, Галочка, Чух і Миня, здається, ніколи у житті такого не пили.

— Ну, нам уже час додому, — сказала Галочка. — Бабуся, мабуть, саме повернулася з магазину і хвилюється там.

— І наші батьки теж, — в один голос сказали Грайлик, Миня і Чух.

— Авжеж, авжеж, не можна, щоб вони хвилювалися. Ідіть, мої дорогі,— сказала мама.

— Мамочко! — спитав раптом Коша. — А можна мені провести їх додому?

Мама мовчки глянула на нього. І в очах її був розпач. «Я так довго не бачила тебе, я так скучила, а ти вже тікаєш!» — промовляли мамині очі.

— Я… я… одразу повернусь! — вдарив себе у груди Коша. — Але мені так треба! Так треба!

— Ну, раз треба, то йди, звичайно, — хитнула головою мама.

РОЗДІЛ XIX

Секретна зброя нарешті спрацьовує

Роман-Отаман нудився. Військо його перевелося на пси, як каже їхня двірничка Йолі-Палі. Лишилися тільки Толя-Бараболя і Вітасик-Тарантасик. Бо маруда Іван-Сумніван із своїм «Так не буває!» хіба воїн? Та й Толя-Бараболя і Вітасик-Тарантасик у чистому вигляді