Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

влада в Російскій Православній Церкві належать імператорові (В. Соловьов).

Всі європейські (отже, і Українська) Церкви ніколи не визнавали зверхности держави над Церквою. Навіть були часи, коли Церква була зверхником держави (католицька, кальвінська). Ані одна Церква в світі, крім Московської і Турецької (магометанської), не були ані одного дня під владою держави. Навіть магометанська ось уже 35 років є вільна, незалежна від держави. Лише одна Московська є і донині вірною рабинею і слугою своєї держави; лише одна Московська завжди була і сьогодні є складником державного апарату. Це підтверджують самі москвини (А. Салтиков, Д. Мєрєжковскій, Н. Бєрдяєв, Г. Фєдотав та інші). Напр., письменник І. Аксаков у формі ніби запитання пише: «З прилученням слуг Церкви до слуг держави чи не перетвориться сама Церква на один з органів державної влади?» («Сабраніє сачінєній»). Так було і є. Московські патріярхи та єпископи наказували своїм священикам виказувати поліції тайну сповіді своїх парохіян, отже, навіть патріярхи московські робили блюзнірство — канон Церкви обернули в поліційне знаряддя. Такого злочину супроти своєї Церкви не зробив жодний священик жодної Церкви.

«Московський нарід ніколи не був християнським. Ніколи не був релігійним. Він мав лише форму християнську, але про саме християнство ніколи і не думав. Тому–то він так легко кидав свою «релігійність» і записувався до безбожників — большевиків. Кидав без ніякої надуми чи сумніву. Спочатку совєтська влада нищила Церкву, але потім змінила тактику, плануючи використати Московську Церкву для своїх політичних цілей» (скорочено за З. Гіппіус. «Царство сатани»). З. Гіппіус писала це в 1919 році. Тепер ми є свідками того, що Московська Церква активно й охоче помагає своєму урядові в зовнішній і внутрішній політиці, спланованій на уярмлення москвинами ще вільних народів.

Патріярх Алєксєй у своєму «посланії» з приводу смерти І. Сталіна пише: «Відійшла велика сила моральна. Його славні діла будуть жити вічно». Моральні діла! Найпідлішого ката мільйонів невинних, в тому числі і священиків, найзапеклішого ворога Церкви і віри в Бога! Був примушений терором? А де ж християнське вмерти за віру, за Правду Христову? А це ж сам голова Церкви. Наші прості козаки тисячами віддавали своє життя «За віру християнську!». Зрештою, ось ніким не примушений голос. Архиєпископ Веніямін в промові, що її виголосив в Парижі 17.ІX.1945 року, каже: «Я вважаю совєтську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто піддержує совєтську владу». Чи падав так низько єрарх якоїсь Церкви?

Чи оті численні слуги Божі: Алєксєї, Іоакими, Фьодори, Вєніяміни, Побєдоносцєви збожеволіли, чи перейшли до слуг сатани? Ні! Ані збожеволіли, ані не переходили, бо ніколи слугами Божими не були, а були слугами сатани від часів зародження московського народу (пригадайте свідчення Геродота) по нинішній день. Боротися за будь–яку ідею, напр., ідею незалежности Церкви, можуть лише ті люди, що виховані на високих ідеалах та ідеях. На яких ідеях виховувалися московські єпископи та священики — показують такі факти.

«В Московській Духовній Академії існувала, заснована за зразком Петрової, «всєпьянєйшая, всєшутєйшая ієрархія», яка щороку в перший день жовтня, на храмове свято академічної церкви, влаштовувала п’яну, блюзнірську оргію, з блюзнірськими «богослужениями» і всією Петровою порнографією. Це робилося в мурах Троїцько–Сергієвської лаври, і про це знав ректор і все начальство» (Г. Ващенко). Подібне діялося і по духовних семінаріях (див.: А. Помяловскій. «Очєркі бурси»).

Чи, може, безбожництво, сатанізм є лише в дикому простонародді та купці збоченої інтелігенції? Може, еліта нації не має сатану за свого бога? Відповідають московські письменники:

«Більше половини москвинів, селянства й інтелігенції, належить до Церкви лише формально із–за страху перед владою» (І. Аксаков). «Цар від Бога; був цар — був Бог; не стало царя — не стало Бога. Перехід від церви до повного безбожництва стався так легко, ніби в лазні новою водою змилися» (В. Рязанов). «Придивіться ліпше до московського народу, і ви побачите, що він є глибоко атеїстичний нарід. Навіть у священиків не прищепилася релігійність» (В. Бєлінскій). «Московська Церква наскрізь просякнута цілком чужим християнству чаклунським і навіть почасти нігілістичними тенденціями» (А. Салтиков), «Сором мені, що я в Бога вірив» (С. Єсєнін). «Правду кажучи, в Московщині, в московськім народі є готовий, сприяючий для приходу Антихриста, ґрунт» (Н. Бєрдяєв). «Як жиди, які не сподівалися, що з їх нетрів вийде Учитель Нової Віри, так і ми несподівано з наших безрелігійних нетрів родимо Антихриста» (К. Леонтьев). «Боюся, що Антихристові властиво нема що у нас робити» (М. Булгаков).

Всі московські письменники — монархічні, ліберальні, соціялістичні — в тій чи іншій формі вірили в силу сатани і тужили за ним. Тут нема місця наводити тисячі цитат з їхніх творів; читайте їх всіх всуміш: М. Горького, В. Рязанова, В. Бєлінского, В. Соловйова, С. Єсєніна, А. Хомякова, М. Бакуніна, Ф. Тютчева, А. Блока, Л. Толстого, Н. Чернишевского, Н. Добролюбова, Ф. Достоевского. Останній устами своїх героїв цілком ясно висловив свою віру в диявола. Правда, більшість з них соромливо прикривали свого бога фіговим листочком християнської фразеології, але справжня СУТЬ, справжній ЗМІСТ їхньої віри завжди, як шило з мішка, вилазила при кожній спробі життя (див.: Д. Донцов. «За яку революцію» та «Підстави нашої політики»).

Боввани на церковних дзвіницях, п’яні храмові свята, сороміцькі лайки і сварки в церкві під час Богослужби, діромоли, добровільні кастрати, плюндрування і зогидження святинь, блюзнірство Івана IV, Петра І, Александра І, сексуальні оргії монахів, монашок, аристократії, атеїзм інтелігенції, сучасні воюючі безбожники, єпископи–кати, патріярхи, глорифікуючі душегубів, десятки тисяч записаних до синодиків Іваном IV жертв, десятки мільйонів не записаних В. Леніним, морди цілих народів, нищення цілих Церков, з митрополитами, єпископами, священиками, вірними і храмами…

Кров! Кров! Кров!

Морд! Морд! Морд!

Нищення! Нищення! Нищення!

Визнавці Бога Любови чи бога крови, морду, нищення?

Християнізм чи Сатанізм?

У 1620 р. швед Johannes Bothvidus захищав свою докторську дисертацію в Уппсальському університеті на тему: «Utrum Moschovitea sunt Christiani» («Чи москвини є християни?»). Він доводив, що москвини християнами не є. Професори університету визнали тезу доведеною і доктарат видали.

Слушно! Бо християнство є релігією Любови. Релігією ж москвичів є кров, морд, ненависть.

САТАНІЗМ Є НАЦІОНАЛЬНОЮ РЕЛІГІЄЮ МОСКВИНІВ.

V

МОСКВИНИ І ТАТАРИ

Не скиненням «татарського ярма»,

але свідомим передранням спадку

та ідей татар стала Московщина

великою потугою.

М. Правдін

Ті самі історичні обставини, за яких народжувалася і дозрівала нація, очевидячки, формували і її провідну верству. Як знаємо з історії, перша провідна верства предків москвинів складалася виключно з українців,