Читати книгу - "Три листки за вікном"

так уже мені призначено, гей, таки-так! Я сидів, понуривши голову.

– Ля-ля-ла-ла! – приспівала вона. – Слухай мене пильненько й не відволікайся. Я вмію заморочити голову, полюби мене й забудеш про все на світі. Я та безжурність, від якої людина дурною стає, але й веселою. – Вона скочила й прокрутилась у танку, віючи зеленим одягом, голос її знову злинув високо: – Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурність, від якої люди гублять тверезий глузд і тратять людську подобу, так-таки так! Полюби мене і піддайся мені, коли й ти хочеш бути у світі щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш мене, помщуся тобі, обкраду тебе, знівечу тебе!

– Шинкарю! – закричав регент. – Пива, й доброго!

– Ля-ля-ла-ла! – знову прокрутилася зелена дівчина. Прискочила до мене й оповила шию руками.

– Покинь блукати, – зашепотіла вона, – і покинь вітра в полі шукати. Одружися зі мною і станеш щасливим дурнем!..

«Он який він, Неспокій, – пробурмотів чи подумав я, згадуючи нову притчу про ченця, який ховався від світу: саме обдумував її, щоб записати. – Ну що мені лишається? Втекти, розбити головою стіну?»

Я постукав зігнутим пальцем по стіні.

– А що за цією стіною, пане регенте?

– Пиво, – відказав він.

– А мені здається, що друга стіна, – мовив я. – А за другою третя, і так без кінця. – Чи не так я кажу, пане регенте?

– А може, й так, – сказав регент. – По мені, коли є що в живіт покласти і чим запити, то й гаразд. Знаєш, хлопче, що мені найбільше смакує в світі?

– А що, коли за тією стіною пустеля? – глибокорозумно запитав я.

– Найбільше мені смакує печене порося, – сакраментальне зголосив регент.

– Сенс нашої метушні в тому, – поставив я пальця, – щоб прокладати в пустелях нові дороги для тих, хто не годен того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане регенте?

Регент почухмарив потилицю.

– Добре було б, щоб до бочки з пивом, – сказав він. – А коли вже того не можна, то до печеного поросяти. Зелена дівчина присіла мені на коліна.

– Нерозумні думки приходять тобі до голови, коханий. – сказала вона. – Цікавить тебе, куди приведуть тебе твої дороги, ха-ха! Чи ж треба тобі те знати? Я тобі ще раз кажу: щасливі дурні про таке не думають.

Вона лагідно погладила мене по голові, як мати чи сестра. Від тої ласки аж сльози вибилися мені на очі.

– Печене порося – ось про що я мрію, – сказав регент. – От коли б ти міг купити мені печене порося, то я б тебе помічником регента зробив. Я ж його не відриваючись з'їм.

– Але чому не хочете вислухати, що кажу я? – спитав я із відчаєм.

– Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнів, – вдарила мене по носі кінчиком пальця зелена дівчина. Вона встала й позіхнула потягуючись.

Я крутнув головою. Переді мною стояло червоне як жар лице корчмаря.

– А хто платитиме? – спитало воно.

Я витяг гаманця. Брязнув усім, що в ньому було. Корчмар швидко змітав монети в долоню, начебто злизував їх своїм червоним, як борода, язиком.

Хтось заспівав. Похитувалися зелені хвилі. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотів об долівку і хекав, а до горла мені почала підступати нудота. Регент подрімував, клюючи носом. Мені було бридко. «Ось що значить бути п'яним, – подумав гірко я. – Ось що значить приятелювати з зеленим змієм!»

Хтось затулив мені ззаду долонями очі, і я крутнувся. Зелена дівчина стояла за спиною. Поклала підборіддя мені на плече, і я почув її шепіт:

– Чи добре тобі зі мною, коханий? Чи добра була пісня, що я її співала?

– Ні, – сказав я. – Бо ти облудна.

– Отакої! – засміялася дівчина. – А я так старалася. Може, заспіваєш мені ти?

Яскраво-червона голова знову вигулькнула переді мною.

– За себе ти заплатив. А за приятеля?

– Виклав усі гроші, які мав, – сказав я мужньо і пішов до виходу.

Але до дверей не дійшов, хоч як вабило мене туди; там – сонце, яскравий день, співає червоний, як корчмар, півень, а тут – дим і погані зелені запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якісь обличчя.

– Це що, грають вертеп? – спитав я. – Коли так, давайте!

– Дам! – сказав регент і вдарив мене в обличчя. – Бо ти повівся, як свиня: повів пригостити, а платити не хочеш!

Я впав і побачив, як до мене схиляється червона корчмарева голова.

– Чого тобі? – спитав з тугою я.

– Гроші, – відказав корчмар.

– Подивіться там, у кишені.

– Ті я вже забрав, – сказав корчмар. – Більше не маєш? Я ледве звівся і вийшов надвір. Полоскались у вітрі білі сувої полотна. Не було видно, до чого прив'язані, але затуляли світ, а може, намагалися зловити сонце. «Це як у притчі про Розум, – згадав я. – Але нічого не вийде! Ген, ви, що ловите, – крикнув я, – спіймаєте самих себе!»

РОЗДІЛ XVIII,

у якому Турчиновський оповідає про свою нову скруту й нове щастя

Після того відвідування шинку, любий читальнику, відчував я великий сором, бо вжиття трунків, як я вже казав, противне моїй натурі. Наступного дня мене заслужено вигнали з латинської школи за те, що тягаюсь із схизматиками по корчмах, – там був хтось із отців-ксьондзів, приставлений до нагляду за учнями. Звісно, це завдало мені скрути, бо знову я опинився без даху над головою і без заняття. Однак регент, новий мій знайомий, заспокоїв мене.

– Хоч твоя парсуна, – сказав мені відверто, – й не подобається мені, я допоможу. Сьогодні буде на службі єпископ, тож пореви добряче, може, запримітить тебе.

Вже давно звик не зважати на маленькі образи, трапляється доста й великих, тому змовчав і став чекати. Співав я вже як хорист, тож мав хоч таку втіху. В той день, коли нас слухав єпископ, мене знову охопило натхнення; зрештою, не для єпископа я старався: коли співаю, немає для мене ні світу, ні сторонніх думок. Я щиросердно переливав себе в чарівні звуки і, річ певна, відчував щастя такого перетворення. Ставав тінню звуку – ось вона, найвища втіха, чого так мало дає людині життя. У церкву вливалося крізь горішні вікна гаряче яскраве сонце, і, дивлячись на наскісно провішені стяги, я не міг не подумати, що звук – це поєднання такого сонця із людським надпоривом.

Єпископ Сильвестр Четверинський піднявся до нас на хори.

– Я чув тут новий чудовий голос, – сказав він. – Хто це буде?

Я скромно виступив наперед і прийняв благословення.

– Як тебе звати, сину мій?

– Ілля Турчиновський.

– Де живеш і звідки прийшов