Читати книгу - "Москва ординська. Книга 1"

class="p1">Зрозуміло, для чого подібні «вставки» «дописували» у так звані загальноросійські літописні зводи: для звеличення Московії та поріднення її з Великим Київським князівством і поріднення фінських племен зі слов’янами.

Усе підганялося під московську романовську ідею.

Однак зовсім не важливо, сидів чи не сидів Юрій Довгорукий два роки на Київському великокнязівському престолі. Він-бо не приєднував Ростовсько-Суздальську землю до Великого Київського князівства. Та й кияни, згідно з тими ж «загальноросійськими літописними зводами», після смерті Юрія Довгорукого або прогнали, або ж повбивали всіх «суздальців».

«…Розрив… позначився кривавою смугою, відчуження між північними переселенцями й покинутою ними південною батьківщиною було достименним фактом… негайно по смерті Юрія Довгорукого в Київській землі побили приведених ним туди суздальців по містах і селах» [8, с. 109].

Сусід-русич не міг убити сусіда-русича або його сина, який повернувся з далекої землі. Питання значно глибше: життєві принципи мерянина, що прийшов з Юрієм Довгоруким у Київську землю, різко відрізнялися від принципів слов’янина-полянина. Носій дикої лісової моралі, найчастіше нехрист, — ось кого не сприймали слов’яни. До речі, ця різка відмінність між московитом і українцем, передусім внутрішня, духовна, помітна й нині, по 850 роках. Мерянин-московит мало змінився за минулі століття, як мало змінився й русич-українець, якщо не брати до уваги рівень культури та знань. Московит і зараз, як кажуть, мудрий по шкоді, а його «чоботи — дорогу знають».

З 1157 року в Ростовсько-Суздальській землі з’явилася князівська династія, яка мала мерянський корінь. Позаяк син Юрія Довгорукого, так званий Андрій Боголюбський, народився в Мерянській землі, в мерянському середовищі, від матері-мерянки. Найвірогідніше, він народився у 1137 (1138) році, хоча московська історія стверджує інше. Однак навіть «загальноросійські літописні зводи» засвідчили, що Андрій Боголюбський від дня свого народження і до середини XII століття ніколи «не залишав свого тайгового закутка». То був «перший великорос» — «князь-залешанин».

Немає необхідності вивчати весь спектр історичного розвитку Ростовсько-Суздальської землі в XII—XIII століттях. Це надзвичайно обширна тема. Розглянемо питання лише з того боку, який стосується нашого дослідження.

Отже, як уже зазначалося, залучення фінських племен в орбіту влади князя йшло двома головними шляхами: поширення християнської релігії та безпосередній князівський примус до покори. Сприяли цьому торгівля, переміщення князя по землі, поява монастирів і церков, закладка «зачастокольних міст». Так народжувався новий племінний різновид московитів. Власне кажучи, то був звичайний фінський етнос, який прийняв північний різновид християнської релігії, що ґрунтувалася на «двовір’ї».

В епоху Андрія Боголюбського колонізація фінських племен почала набувати нових рис. Адже й сам Андрій Боголюбський, і більшість його «молодих дружинників» були вже не лише «християнами», а й мали безпосередньо мерянське (фінське) походження. Природно, що по закінченні 20—30 років «молоді отроки» в мерянській землі стали домінуючою силою князівства. Вони несли у своїх поглядах і діях суто північний лісовий компонент: уседозволеність, безкомпромісність, жорстокість. Виник конфлікт між молодими мерянськими «отроками» на чолі з Андрієм Боголюбським з одного боку і сторонніми дружинниками Юрія Довгорукого, які залишилися в Мерянській землі з другого. У протиборство вступили не просто молоді зі старими, або, по-іншому, нове зі старим. Зіткнулися носії мерянського способу життя й психології з носіями іншої цивілізації. Ось чому Андрій Боголюбський вигнав із Мерянської землі всю князівську знать, яка не виявляла у своєму побуті й психології фінського компонента.

«Отроки» мерянського племені вигнали зі своєї землі носіїв далеких і чужих для них звичаїв. Тому що, як побачимо далі, у XII столітті в Ростовсько-Суздальській землі навіть мови не могло бути про «єдиновладдя» і великі землеволодіння. У ті часи в майбутній Московії князь і його дружина існували переважно за рахунок збирання данини.

Кого ж вигнав зі своєї землі Андрій Боголюбський:

«Выгна Андрей єпископа Леона из Суждаля и братию свою погна — Мстислава, и Василька, Михалка Юрьевичев и два Ростиславича, сыновца своя, и мужи отца своего передние» [81, с. 110].

Якби йшлося про вигнання з Ростовсько-Суздальської землі лише рідні та «мужи отца своего передние», то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється і єпископ — маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику — він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, «он… быв одинаково ласкав до… Христианства и до все поганы» [81, с. 111].

Усе з’ясувалося. Андрій Боголюбський ще не був справжнім християнином, до релігії йому поки що байдуже. Як мінімум, він сповідував «двовір’я». У нього ще не християнські критерії моралі.

«Мерянські отроки» першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому первозданному вигляді. Вони її сприймали у «двовір’ї», тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким одночасно з поклонінням Богу поклонялися московити. Можна уявити, що діялося в Ростовсько-Суздальській землі в XII столітті!

Ось чому був вигнаний єпископ Леон — він перешкоджав і забороняв поклоніння язичницьким фінським богам. Про єпископа Леона Московія забула. Зате Андрія-нехриста прозвала — Боголюбським. Того, який, згідно з тими ж «загальноросійськими літописними зводами», спалив київські храми.

Андрій Боголюбський мав виключно мерянське коріння, тобто і батько, і мати його походили з фінського середовища. Після того як Катерина II особисто відредагувала «Родовід князів російських», робити з ним нема чого. Хоча зупиняти роботу не варто. Знаходить той, хто шукає.

Після князя Андрія Боголюбського Ростовсько-Суздальська земля продовжувала залишатися землею, заселеною плем’ям меря.

Російський професор Д. О. Корсаков так підсумував кінець ХІІ століття у тій землі:

«Ростовське князівство з його уділами: Ярославлем, Углече-Полем і Костромою займало область середнього плину Волги та її північних приток: Мологи, Шексни, Костроми, правого берега Унжі й південної притоки Волги — Которослі, збігається більшістю своїх уділів із межами Чудського народця Мері, який жив на цьому просторі. Тільки Білоозерський уділ виходив за ці кордони (там жило фінське плем’я весь.—В.Б.). Ростовське князівство межувало в XIII—XV ст. на заході та півночі із землями Великого Новгорода, на сході — із князівством Нижегородським, на півдні — із князівствами Суздальським і Переяславль-Заліським» [81, с. 194].

У прикордонній зі слов’янами землі в XIII—XV століттях була територія, заселена племенами фінського етносу. Крім того, дуже цінне й друге свідчення професора:

«Раніше за всіх відокремлюється Ростовське князівство, за ним — Переяславське, а потім Суздальське (1216). Володимир Клязьменський, “стольне місто” великого князівства землі Ростовсько-Суздальської, не становив спеціального уділу: це було місто великого князя… Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський» [81, с. 123—124].

Напрочуд