Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 2"

фінський характер" і перетворилися. на думку російських істориків, у великоросів.

Та повернімося до курганів другого мерянського періоду. Вони починаються одразу ж біля Переяславського озера і межують із язичницькими цвинтарями в усій мерянській землі.

Послухаймо великого О. С. Уварова:

"На захід від міста Переславля, за п’ять верст, ми знаходимо село Беськово, за яким — гора, досі відома в народі за назвою Грем’яч, схили якої спускаються з північного боку до Плещеєвого озера... На вершині цієї гори тепер споруджено пам'ятник Петрові Великому, і тут зберігається знаменитий його ботик. Уся ця гора покрита курганами... Зі свого боку, розкопки довели, що на вершині гори були розташовані найдавніші могили язичницьких Мерян із паленими кістками й вугіллям у курганах. Більш нові гробниці з предметами християнськими, і навіть почасти із залишками трун, розташовані були по схилах аж до озера. Навколо найдавніших гробниць, на вершині гори, по схилах і навіть біля підошви її, по дорозі до села Селомідіна, розташовані були могили менш давні. Такий загальний характер розташування курганів у мерянських цвинтарях, і цей характер зберігся, як бачимо, у всіх інших місцевостях, ними заселених. Чудовий приклад поваги й прихильності до могил предків" [4, с. 23].

Мудрі, високі слова! Розриті мерянські кургани XII, XIII і наступних століть повсюдно засвідчили як релігійний різнобій, так і неабияку повагу мерян до могил предків. Однак є в Росії люди, які з тупою завзятістю й нині намагаються 70 вести мову про "слов’янське минуле Ростовсько-Суздальської землі". Скільки років московська офіційна історія відверто замовчувала ці великі й чудові свідчення! І зверніть увагу, меря ніколи не залишала свою територію, свою обжиту землю. Вона опікувала й оберігала могили предків багато сотень років. Тут навіть заперечити нічого неможливо. Прийнявши християнську релігію, меряни не тліли від своїх давніх поховань, а продовжували залишатися прив’язаними до могил і навіть своїх християнських родичів ховали поруч, на одному схилі, на одній горі.

Неможливо припустити, щоб якийсь сторонній слов’янський етнос із такою повагою й прихильністю ставився до чужих мерянських могил. Навіть прийняв ці могили за свої рідні.

Символічний факт установлення в наступні століття на вершині гори Грем’яч, усуціль вкритої мерянськими могильними курганами, пам’ятника Петру І. Це стало своєрідним знаком єднання мерянського етносу на його древній землі. Саме рід мерянина Кобили (згадайте, конячка — улюблена підвіска мері) навіки підтвердив єднання з предками. Яка символічна єдність!

Але ж є люди, котрі стверджують, що не існує сили Всевишнього. Існує!

Однак повернімося в землю мерянську. Раніше автор обіцяв розповісти про розкопки Олександрової гори, проведені упродовж двох років (1853—1854) соратником О. С. Уварова — П. С. Савельєвим. Отже, послухаємо:

"Якщо старожитності, знайдені в курганах, відновлюють для нас язичницький період історії Мерянського народу, то розкопки на Олександровій горі слугують поясненням подальшої історії суздальського краю. Іора ця була зрізана на п’ять саженів углиб до піщаного... ґрунту; все це був насип, і розріз його оголив кілька шарів... різних епох. На самому материку на пісну m знайдено куфічні монети Аббасидів і Саманідів (859 і 900 років) разом із шаром паленого вугілля, в якому збереглися черепки від розбитих горщиків, невеликі ножі, ключ і залізні пряжки такої ж самої форми, як у курганах... На місці спаленого капища виникла православна церква... сліди п існування позначилися смугою щебеню g і кістками похованих навколо неї християн, а вказівка на знищення її бусурманами збереглася в знайдених у тому не шарі татарських монетах (Джанібек-хана близько 1350 року), стрілах і кинджалі. Тут же знайдено срібний злиток,., вагою 42 золотники... Православ’я знову спорудило храм на тій же горі, і сліди нової будівлі позначені були шаром f кістяків з натільними хрестами, з плитами і з грошиками Іоанна III. Храм цей у свою чергу (був зруйнований. — В. Б.)... і над ним спорудили монастир із дерев’яною огорожею і з п’ятьма круглими вежами, від яких збереглися підмурки d (навіть залишилися сліди печі з горщиками)... На час існування цього монастиря вказують... відкопані в його руїнах монети царя Іоанна IV і плита з написом 1512 року, знайдена в шарі b. Гроші Іоанна IV, кількістю понад 1000, лежали в купі, але, імовірно, випали Із глиняного горшка, на якому був напис: "кубушка" |4, с. 25—26|.

Розкопавши Олександрову гору. П. С. Савельєв прочитав історію мерянського етносу, починаючи з далеких IX— X століть до часів Івана IV (Грозного). До речі, як видно, монастир зруйнував саме Іван Грозний під час свого знаменитого походу на Новгород у 1569—1570 роках. Коли війська Івана IV "ішли з оголеними кривавими мечами". Природно, і О. С. Уваров, і П. С. Савельєв сповістити про це посоромилися. Як посоромилися повідомити про те, що навіть за Івана III татари Великої Орди господарювали в своєму і Московському улусі, через що й спалили церкву (дивися шар Однак засвідчено: впродовж довгих 700 років народ, що проживав на тій землі, навіть змінюючи релігійні вірування, не залишав своїх теренів і своїх святих місць, будь то древні капища чи давні церкви. Неможливо уявити, щоб якийсь сторонній у мерянській землі народ почав зводити свої святині на місцях мерянських язичницьких капищ. Це — нереально. Бо ж навіть церква в ті далекі часи забороняла влаштовувати цвинтарі й церковні споруди не те що на місцях, а й навіть поблизу язичницьких поховань і культових споруд.

Граф О. С. Уваров змушений був про цю заборону згадати:

'Така терпимість була не в дусі християнства... і навряд чи знайдеться країна, де можна достовірно вказати на приклад такої невідповідності корінним звичаям християн. ... Таке ж суворе розмежування повторювалося на всіх цвинтарях як на заході, так і на сході, і ніякі кургани у всій Галії або Німеччині не містили прикладів суміжного поховання язичника із християнином на одному й тому ж цвинтарі". [4, с. 64].

Укотре розвіявся міф про "перетікання слов’ян до Московії". Ніколи б сторонні в мерянській землі християни не стали зводити свої храми на місцях язичницьких культових споруд. А своїх покійників ніколи б не стали ховати поруч із могилами язичницьких мерян. Для будь-якої розсудливої людини подібна істина зрозуміла без доказів. Можливо, християнська релігія подібного не допустила б і серед мері. Однак слід пам’ятати, що християнство в мерянській землі насаджувалося дуже повільно; язичницькі боги мерян переходили в християнську релігію і займали в ній почесне місце. Через що. навіть приймаючи деякі християнські обряди, меряни залишалися вірні багатьом своїм старим віруванням і, природно, наступне покоління покійних ховали поруч із попереднім-