Читати книгу - "Хлопець із пекла"

чесно вам скажу, хлопці та дівчатка, нічого вже не чую, що він там мені говорить.

Значить, так. Ну, візок — він і є візок, не в візку справа. А от на цьому візку лежить у нього величезний, нібито шкіряний мішок. Шкіряний і ззовні ніби маслом облитий, коричневий такий, неначе куртка бронехідника. Зверху він, значить, гладенький, без жодної зморшки, а внизу весь якийсь зім’ятий, весь у зморшках і складках. І ось там, у цих самих зморшках і складках, я ще від самого початку помітив якийсь рух. Спершу думав — видалося. Потім… Одним словом, там було око. Відірвіть мені руки-ноги — око! Якась складка там розсунулась тихенько, і глянуло на мене велике кругле темне око. Сумне таке й уважне. Ні, хлопці та дівчатка, дарма я сьогодні в цей коридор пішов. Воно, звісно, Бійцівський Кіт є бойова одиниця сама собою й таке інше, та все ж таки про такі зустрічі в статуті жодним словом не йдеться…

Стою я, тримаюся за стінку і знай собі товчу: «Так точно… Так точно…» А сам думаю: забери ти це від мене, ну, справді, чого ти тут стоїш? І зрозумів мій чорний, зрозумів, що мені треба перепочити. Каже хрипким басом:

— Звикай, алайцю, звикай… Ходімо, Джонатане!

А потім по-алайськи нормальним голосом:

— Ну, бувай здоровий, хоробрий брате… Ух як тебе скрутило. Та не бійся ти, не бійся, Бійцівський Коте! Це ж не джунглі…

— Так точно, — сказав я сто сорок восьмий раз.

Блиснув він своїми білками та зубами на прощання і рушив з візком далі по коридору. Подивився я йому вслід — зміїне молоко! — візок той котиться сам собою, а він поруч із ним чимчикує сам собою, зовсім окремо, і вже знов лунають голоси: один, значить, хрипкий бас, а другий — нормальний, але розмовляють вони вже обидва якоюсь невідомою мовою. І на лопатках у цього чорного напис півколом: ГІГАНДА. Нічогенька така зустріч, га? Ще одна така зустріч, і я у власні чоботи ховатися почну. «Звикай, алайцю, звикай». Не знаю, може, я колись і звикну, але в найближчі п’ятдесят років ви мене в цей коридор медяником не заманите… Додивився я, як вони в цей склеп втиснулися, зачинили за собою двері, та й пішов геть від цього паскудного місця. Тримаючись за стіну.

Від цього самого дня стало в нашому будиночку тіснувато. Сунуть хмарою. Через нуль-кабіну прибувають по двоє, по троє. Ночами й особливо під ранок від «привидів» у саду суцільний нявкіт стоїть. Деякі вивалюються просто з чистого неба — один у басейн торохнув, коли я вранці купався, теж влаштував мені свято. І всі вони до Корнія, і всі вони гелгочуть різними мовами, й у всіх у них справи, й у всіх невідкладні. До холу вийдеш — гелгочуть. До їдальні зайдеш попоїсти — сидять по двоє, по троє, їдять і знову ж таки гелгочуть, причому одні попоїли — інші звідкись приходять… Я на це просто дивитися не міг: скільки вони хазяйського добра марнують, хоч би з собою приносили, чи що… Невже не розуміють, що на всіх не настачиш? Совісті люди не мають, ось що я вам скажу. Щоправда, треба все ж віддати їм належне: мішків з очима я серед них більше не помітив. Були серед них, звичайно, досить моторошні екземпляри, але щоб уже повен міх — ні, таких більше не було. І на тім спасибі. Я день терпів, два терпів, а потім від цього нашестя, чесно скажу, хлопці та дівчатка, просто втік. Візьмеш зранку Драмбу — і на стави кілометрів за п’ятнадцять від цього прохідного двору. Я там стави знайшов, розкішне місце, очерети, прохолода, качок сила-силенна…

Звісно, може, я вчинив неправильно, виявив легкодухість. Напевно, я мав би там серед них вештатися, нипати, підслуховувати там, підглядати, мотати на вус. Але, хлопці та дівчатка, я ж і старався. Сядеш де-небудь у кутику в вітальні, рота роззявиш, вуха розвісиш — ні чорта не зрозуміти. Гелгочуть незрозумілими мовами, креслять якісь криві, розмотують одне в одного перед носом якісь рулони голубого паперу з позначками, одного разу навіть карту імперії вивісили, добру годину по ній пальцями повзали… вже, здавалось би, чого простіше — карта, а так я й не зрозумів, чого вони одне від одного домагалися, чого не поділили… Одне я, хлопці та дівчатка, зрозумів: щось у нас там коїться або от-от має скоїтись. Тому весь цей гадючник і заворушився.

Коротше кажучи, вирішив я надати ініціативу супротивникові. Розібратися в ситуації я не вмію, завадити їм ніяк не можу, і залишається мені розмірковувати приблизно так: якщо вони мене тут тримають — значить, я їм для чогось потрібен, а якщо я їм потрібен, то що б вони там не затівали, а рано чи пізно до мене звернуться. Отоді ми й подивимося, як діяти. А поки що будемо на стави ходити, Драмбу муштрувати й чекати — може, щось підвернеться.

І, між іншим, підвернулось.

Якось іду я на сніданок. Дивлюся — за столом Корній. І до того ж сам. Останніми днями я рідко бачив Корнія, та й то довкола нього завжди люд юрмився. А тут сидить сам, молоко сьорбає. Ну, привітав я його, сідаю навпроти. І дивно мені якось стало — скучив я за ним, чи що? Тут уся штука, мабуть, крилася в його обличчі. Гарне в нього все-таки обличчя. Є в ньому щось дуже мужнє і водночас, навпаки, дитяче, чи що? Словом, обличчя людини без усяких там потаємних намірів. Такому і не хочеться вірити, а віриш. Розмовляємо ми з ним, а я повсякчас собі нагадую: обережно, Коте, другом він тобі аж ніяк не може бути, нема чого йому бути твоїм другом, а якщо він не друг — значить, ворог… І тут він раптом каже ні з того ні з сього:

— А чому ти, Гаґу, ніколи ні про що мене не питаєш?

Отакої — не питаю його ні про що. А де ж мені його про щось питати, коли я цілими днями його не бачу? І чомусь мені так гірко стало і страшенно закортіло сказати йому прямо: «А щоб брехні менше слухати, друже лукавий». Та я, звичайно, цього не сказав. Пробурмотів тільки:

— Чому не ж питаю? Питаю…

— Розумієш, — каже він, і тон у нього такий, неначе він просить у мене вибачення, — я ж не можу тобі довгі лекції читати. По-перше, я не маю на це часу, сам бачиш. І хотів би з тобою більше часу проводити, та не виходить. А по-друге, лекції — це,