Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

А чому ж, будь ласка,— так щиросердно відповів Фарадейович, що Бурмило зразу знітився:

— Та ні, я жартую. То я так, посміявся... для сміху.

Мені навіть здалося, що він почервонів. Я глянув на

нього і подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фільмі не було подібних шпигунів, щоб червоніли. У жодній книжці детективній...»

Але Яві я нічого не сказав, не наважився.

...Того дня у селі тільки й балачок було, що про глобулус.

Куди не поткнешся:

— Чули? Фарадейович з учениками водорість на Високому острові вирощує. Особливу якусь.

— Кажуть, корисна — страх! Вітамінів багато. Самі вітаміни.

— А що ти думаєш — космонавтів тобі макухою годуватимуть?

— Авжеж, для них що є найкращенького придумають.

— Вітамін на вітаміні сидить і вітаміном поганяє.

— А по-моєму, найбільше вітамінів — у горілці.

— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».

— ...а як на ніч обличчя ним намастити — на двадцять років помолодшаєш.

— Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш. А ти лаєшся від зорі до зорі.

— І взагалі, кажуть, дуже поживна. Всі сто процентів засвоюються організмом. Одходів нема ні на копійку.

Сказав своє слово про глобулус, звичайно, і мій тато. Я й не сумнівався, що він скаже. Мій тато — страшенний «любитель преси», як він сам каже. Без газети або журналу я його, здається, ніколи й не бачив, їсть — читає, іде кудись — читає, телевізор дивиться — теж читає.

З газетою в руках так і засинає.

І щодня за вечерею він проводить для нас із мамою таку собі політінформацію — розказує, що цікавого вичитав за день. Отож я від нього й про гітлерівські архіви на дні озер у Австрії та Чехо-Словаччині дізнався, і про шпигунів з аквалангами, і про все інше. Стільки всього цікавого, як мій тато, ніхто в світі, по-моєму, не знає (хіба, може, Стьопа Карафолька). І той глобулус (вид хлорели) був для нього як насіння.

— Та хлорела ж, понімаєте, чудо природи! Це ж, понімаєте, унікальна штука! Така, понімаєте, маню-пусінька, і не побачиш, а великі діла робить. Це ж не тільки їжа для майбутніх космонавтів-астронавтів, це ж, понімаєте, і повітря, і вода... От у минулому році «Известия» писали про унікальний експеримент радянських учених у Сибіру, коли цілий, понімаєте, місяць лаборантка Галя М. провела у гермокабіні, повітря в якій постійно оновлювала «оранжерея» хлорели — вбирала, понімаєте, вуглекислий газ і в процесі фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понімаєте, кругообіг через культиватор хлорели, правда, з деякою хімічною доочисткою, робила й вода.

Тут я татову розповідь мушу перервати, бо далі, незважаючи на його «понімаєте», нічого не втямив: навіть мама тільки очима кліпала й гмикала.

Зрозумів я тільки одне: що хлорела — це річ! І що без неї до інших планет нічого й рипаться.

А раз хлорела — річ, то глобулус і поготів, бо він — «вид хлорели, може, ще й кращий».

Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками,— всесвітнього значення.

І ще я зрозумів, що нічого в усьому цьому не петраю. Нічогісінько. Як корова. Зрозумів, що на одному завзятті, на отому: «Ми все-таки хлопці будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!» — далеко в космос не залетиш. А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися і вчитися. І тут я згадав, що через кілька днів — екзамен. Перший у моєму житті екзамен, про який я через усі оті шпигунські справи зовсім забув.

Ех, учителі-вчителі, завпеди і директори! Хіба вони розуміють що-небудь у шпигунах, у героях! Хіба вони розуміють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна і стати героєм?! Щоб про тебе писали в газеті, передавали по радіо, а то й по телевізору. Хіба вони розуміють!

І не відмінять вони заради шпигуна екзамен, ні, не відмінять! Хоч давай їм сто шпигунів — не відмінять нізащо! Ех, учителі-вчителі!

І так мені стало тоскно, що, якби я був вовк, я сів би посеред хати і завив. Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А п'ятикласникам вити не можна. «Непедагогічно», як каже Галина Сидорівна.

І я тільки тяжко-тяжко зітхаю.

РОЗДІЛ VII

Сифллиы,. ~£)а^ АХр ^ кЯАл/и.^..

TT^^JU^ft./WJЬK£^€lcA...

Хвилюватись я почав ще, мабуть, уві сні. Бо коли прокинувся, то, ще не розтуливши очей, уже відчув, як холодно в мене під серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється, то завмирає, неживе, а в цей час від потилиці через спину аж до п'ят біжать-біжать крижані бульбашки,— наче хто обливає мене холодною газованою водою,— і по всьому тілу гусяча шкіра.

О, як би я хотів не прокидатися сьогодні! Скільки б я дав, щоб уже було завтра! Але ні... Я відчував неминучість і невблаганність долі. Таке саме я відчував, коли сидів якось, чекаючи черги, під дверима зубного лікаря і слухав, як противно дзижчить отам у кабінеті бормашина, а мати міцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.

Я почав панікувати вже кілька днів тому.

— Яво! — сказав я.— Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у житті. А екзаменів усі бояться. Навіть герої. Онде-о й тато мій казав, що боявся. А тато мій — ти ж знаєш!

Але Ява на паніку мою не піддався ані-ні. Тільки сміявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорічне свято.

— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якісь там двієчники-поганщики. Ми здібні хлопці. Сама Галина Сидорівна казала. І четвірки, і п'ятірки одержували. А якщо двійки — то більше ж за гульню та вибрики всякі. Не дрейф!

— Ага, не дрейф! — казав я.— Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. І все!

Тоді Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха і, прикривши рота долонею, казав:

— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!

І він багатозначно моргав. А потім додавав:

— І, думаєш,