Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

святих отців – бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Натомість іронічно-глузливих наскоків на неосвічених людей годі шукати. Швидше навпаки – марнославством і підозрілою пихою здавалося цілеспрямоване прагнення присвятити своє життя здобуттю знань, філософом себе виставляючи, оскільки благочесній людині досить додивлятися божествених писань, простіше кажучи – уміти читати. Ця специфічна "поміркованість амбіцій" руської вченості, окрім світоглядних причин, може бути пояснена ще й мовним бар'єром. Роль грецької мови у стимулюванні руської культури була набагато меншою порівняно з аналогічною роллю латини в римо-католицькому християнському світі. Слов'яномовна літургія, а також рання поява перекладної патристики та агіографії, цілком задовольняючи духовні потреби, не викликали конечної потреби у знанні грецької мови. Її не вивчали в школах, відтак руський читач, навіть філософ і книжник, за поодинокими винятками, не мав прямого контакту з грецькою теологічною, філософською чи політичною думкою. В феномені ослов'янення церковно-культурної сфери, звичайно ж, були і свої позитивні моменти – слово Боже та учительні настанови розуміли всі. З іншого боку, це консервувало ізоляцію, замикаючи Русь саму на себе. Не послуговуючись ні грекою, ні латиною, руська культура виявилася відрізаною від обох першоджерел – і власного візантійського, і римського, з якого виростала писемна культура молодих варварських народів латинської Європи.

Самостійнішим у порівнянні з церковно-учительною книжністю виглядає струмінь світської літератури. Найоб'ємніший матеріал тут являють літописи, старший серед яких – Київський – був зводом попередніх хронік, укладеним ігуменом Київського Видубицького монастиря Мойсеєм у 1198 р. (регіональне літописання, окрім Києва, провадилося також у Новгороді, Чернігові, Пскові, Смоленську, Володимирі-на-Клязьмі, Холмі, Володимирі-Волинському та ін.). Розбіжності в тлумаченні авторами згаданих літописів тих чи інших подій та постатей є надто широкою самостійною темою. Тому автор цього нарису змушений (як і в багатьох інших випадках) адресувати зацікавленого читача до спеціальних праць, привернувши натомість його увагу до тих елементів форми літописного історієписання, які вперше сигналізували про спроби художнього відображення дійсності. Так, у Київському літописі поряд з порічними подієвими записами натрапляємо на виразно белетризований матеріал, або так звані "вставні оповідання". Вони написані з виразним літературним хистом, відзначаються динамічною сюжетною інтригою і навіть спробами відтворити психологічний стан героїв. Ось для прикладу пронизливий епізод, в котрому оповідається, як осліпленому князю Василькові повертається свідомість:

І коли прибули вони [до города Здвиженя], перейшовши міст воздвиженський, [то] стали з ним на торговищі, і, стягнувши з нього сорочку криваву, дали попаді випрати. Попадя ж, виправши, натягла [її] на нього, коли вони обідали – і плакати стала попадя. А він був, як мертвий. І збудив його плач, і спитав він: "Де се я єсмь?" Вони ж сказали йому: "У городі Здвижені". І попросив він води, і вони дали йому. І випив він води, і вернулась до нього душа, і опам'ятався він, і пощупав сорочку, і сказав: "Чому єсте зняли ви [її] з мене? Хай би я в сій сорочці і смерть прийняв, і став перед Богом у кривавій сорочці".

Ще виразніше літературна канва проступає в Галицько-Волинському літописі XIII ст., який більшість дослідників взагалі розцінює як "воїнську повість" чи "вільну історичну повість", тобто композиційно цілісний історичний твір, в основу якого покладено порічні записи-хроніки (місце і час виникнення пам'ятки та її імовірне авторство залишаються дискусійними). Текст літопису об'єднує внутрішня логічна цілісність, яка досягається композиційним припасовуванням одна до одної кількох окремих "повістей": про боротьбу за владу в Галичі після загибелі Романа Мстиславича у 1205 р.; про збирання Данилом волинської отчини; Повість про повернення Данилом галицького стола; про побоище Батыево та ін. Такий незвичний для Русі жанр історієписання, притаманний тільки цій пам'ятці, перетворює її на унікальне явище в тогочасній писемності, якому немає аналогів.

Проте вершиною словесної художньої творчості Київської Русі стала найславетніша її пам'ятка – "Слово о полку Ігоревім". Знаменита поема, яка без перебільшення належить до перлин загальноєвропейської культури, була написана наприкінці XII ст., присвячуючись невдалому походові на половців (1185) новгород-сіверського князя Ігоря Святославича та його брата Всеволода. Від часу до часу здіймається хвиля скептицизму, яка ставить під сумнів автентичність поеми: цей, як висловився один з дослідників, витончений "кущ троянд на житньому полі" виглядає настільки екзотично на тлі решти тогочасних пам'яток, що здається підробкою. В поемі й справді є багато дивовижного і, як на ті часи, парадоксального – і багатоходова асоціативна композиція, і філігранна вишуканість стилістичних прийомів, і особливо – символізм, яким пройнята вся поема. Як і в скандинавських сагах, речі тут називаються не власними іменами, а словами-символами. Більше того, сама природа суголосна цій символіці: кожна жива істота – звір чи птах, пора дня чи звичне природне явище – несуть символічний, гіперболізований зміст. Читач переноситься в ірреальний світ з мережива поетичних знаків, як, наприклад, в описі битви Святославичів з половцями:

С зараніа до вечера, с вечера до свђта летять стрђли каленыя, гримлют сабли о шеломы, трещат копіа харалужныя в полђ незнаемђ, среди земли Половецкыи. Чрьна земля под копыты костьми была посђяна, а кровію польяна; тугою взыдоша по Руской земли… Бишася день, бишася другый: третьяго дня к полуднію падошя стязи Игоревы. Ту ся брата розлучиста на брезђ быстрой Каялы: ту кроваваго вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую. Ничить трава жалощами, а древо с тугою к земли преклонилось.

Велика загадка "Слова", яке дійшло до нових часів в одному-єдиному, до того ж пізньому і зіпсованому списку (та й той загинув 1812 р. під час пожежі Москви), дражнить і, мабуть, завжди дражнитиме дослідників, як і кожний витвір генія. Одне можна сказати напевно: автор не "змальовував об'єктивної картини тогочасної Русі", як полюбляють висловлюватися шкільні підручники. Чи був він киянином, чернігівцем, галичанином або волинцем, чи походив з княжого або дружинно-боярського середовища (про що дискутують вчені, невтомно висуваючи одну гіпотезу за другою), його натхненна поема – це вершина елітарної рицарської поезії, екзамен власне руської словесності на художню зрілість. І складений він був на "відмінно".

* * *

"Слово о полку Ігоревім", як і літописи та інші пам'ятки словесності Київської Русі, непідготовленому читачеві без перекладу зрозуміти нелегко. Мова, котрою вони написані, являє собою подеколи важку для розрізнення суміш двох мовних струменів – церковнослов'янського і руського. Церковнослов'янська (чи як її інакше називають – старослов'янська) мова, що лягла в основу писемної традиції Русі, була мовою перших перекладів Св. Письма і праць церковного кола, здійснених вихідцями з Македонії, творцями слов'янського алфавіту Кирилом і