Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

Олд-Бой хотів був нагадати академікові Антохіну, що професор Терещенко сам вимагав опромінити його палець. А з вухом академіка… хто ж винен, що вія сам підсунувся під проміння? Та Іван Петрович вів далі:

— Я хочу нагадати вам, що й мікрохвилі — мало вивчене явище, а про інфразвук ми взагалі ще майже нічого не знаємо. Наука досі встигла підняти лише краєчок завіси, яка покриває всі ці явища. А тут ми зустрічаємося з оригінальним поєднанням і мікрохвиль, і інфразвуку. Хто знає, можливо, на нас чекають зовсім не чувані наслідки! Тому я — за продовження експериментів, але на науковій, і до того ж практичній основі, Петре Микитовичу. Ось що я хочу сказати…

Академік Антохін зручніше сперся на генератор. Сашко прошепотів Богданові:

— Ну, тримайся, академік хоче поговорити!

— М-мовчи! — так само пошепки відгукнувся Богдан. — Адже в-він чує не гірше від мікрофона!

Справді, Іван Петрович глянув на Сашка та Богдана. Але не сказав нічого, пригладив долонею сиві пасма й вів далі:

— Я хочу сказати вам ось що, мої дорогі молоді друзі, і насамперед вам, Петре Микитовичу, як конструкторові нової установки й майбутньому керівникові досліджень з нею…

Сашко непомітно підштовхнув Богдана: “майбутньому керівникові” — це вже означало, що академік Антохін, від якого залежало все в інституті, благословляє подальшу працю з новим генератором. І скоса поглянув на Люку: як вона ставиться до цих знаменних слів академіка? Але дівчина дивилася не на Івана Петровича, погляд її вродливих карих очей був скерований на Олд-Боя, що трохи зашарівся. І стільки в тому погляді було ніжності, якщо не сказати закоханості, що Сашко одразу відвернувся, ховаючи власну гіркоту.

— Дерзайте, мої друзі, — вів далі Іван Петрович. — Шукайте шляхів до пізнання істини в цьому новому явищі, яким є взаємний вплив мікрохвиль і інфразвуку! Найцікавішим, на мою думку, має бути біологічний вплив цього явища на живі істоти…

Академік Антохін потер обпалене вухо, глянув на професора Терещенка і помітив, як той розтирає палець. Академік посміхнувся:

— Дехто з присутніх — у тому числі і я особисто! — вже мав змогу пересвідчитися на власному досвіді, як ефективно діє новий генератор на організм. Моє, скажімо, вухо, так само, як і палець мого колеги, професора Терещенка, — наочні докази такого впливу, хоч і не на дуже далекій відстані. Проте — і це найважливіше! — ми не знаємо як слід механіки цього впливу. Може, це теплове явище? Може, тут долучаються інші причини, акустичного порядку? Я зокрема дотримуюся останньої думки. Спочатку я задумався: адже інфразвук внаслідок модуляції ним мікрохвиль перетворюється на електромагнітні коливання, отож акустика, мовляв, тут не могла б мати місце, доки мікрохвилі не були б випрямлені, доки інфразвук не був би відокремлений од них — з допомогою якогось репродуктора, чи що.

Професор Терещенко схвально кивнув головою: цілком влучне зауваження!

— Але я згадав, — вів своє академік Антохін, — що таким детектором, який випрямляє мікрохвилі, може бути в певній мірі сам живий організм! Ми ж нотували в працях нашого інституту випадки, коли людина чула радіоколивання без будь-якого попереднього випрямлення їх детектором! Виявилося, що зуби такої людини — а може, і щелепи! — були для неї детектором, випрямляли модульовані радіохвилі й перетворювали їх на звукові коливання. І людина чула їх без приймача! Чому не може бути такого з вашими мікрохвилями, Петре Микитовичу? О, ми ще надто мало знаємо в цій складній і невивченій галузі! І ваше завдання, мої друзі, допомогти нам, ученим, зробити теоретичні узагальнення внаслідок ваших експериментів з новою установкою.

Іван Петрович знову ласкаво погладив, наче приголубив, велику лампу генератора Олд-Боя.

— Щоб не затримувати вашої уваги, товариші, перейду відразу ж до висновків. Я вважаю, що треба організувати широкі дослідження над живими організмами, які ми піддаватимемо впливу мікрохвилями, поєднаними з інфразвуком. Звісно, це аж ніяк не виключає можливості інших дослідів, проте на перше місце ми поставимо опромінення живих істот і зерна. Для цього я від імені інституту запрошую всю бригаду наших молодих наукових працівників на чолі з шановним Петром Микитовичем…

Академік Антохін зробив невеличку, але значну паузу, оглядаючи присутніх.

— Так, я запрошую всіх переїхати разом з цим чудовим генератором і установкою до нашого інститутського — радгоспу “Перемога”. Там уже є непогана лабораторія, там до їхніх послуг будуть кролі, худоба, птахи, велика кількість зерна. До речі, ми вже вирішили наступного року в нашому радгоспі посіяти виключно опромінене зерно. Програму й план дослідницької роботи бригади ми негайно виробимо на колегії інституту. Як ви гадаєте, товариші члени комісії?

Це запитання було цілком зайве: професори, звісно, не заперечували.

— А ви, молоді мої друзі? — звернувся Іван Петрович до Олд-Боя і його товаришів.

Петро подивився на своїх друзів. Люка була згодна, Богдан аж сяяв од радості. Навіть скептичний Сашко усміхався: такий простір для дослідів!

Шановний Іване Петровичу, ваша пропозиція… — почав Олд-Бой, але відразу ж облишив урочистий тон. — Та звісно, ми тільки радіємо з вашої похвали, радіємо з такої чудової думки! Хоч завтра їдемо! Правда ж, Хлопці?

— Їдемо! — одностайно відгукнулися всі.

— Дуже, дуже радий, — щиро відповів академік Антохін. — І вважаю, що погодженості досягнуто. А тепер я піду, з вашого дозволу, Петре Микитовичу, і все-таки змажу вухо вазеліном. Раджу і колезі Терещенку змазати палець, — уклонився він професорові.

А коли академік Антохін уже виходив з лабораторії, до нього, всупереч усім інститутським традиціям, несподівано підійшов Андрій Антонович. Несміливо спинився, цупко тримаючи свою незмінну швабру. Академік поглянув на сторожа.

— Що таке, Андрію Антоновичу? — спитав він здивовано. — Що трапилось?

Андрій Антонович благально подивився в очі академікові.

— У мене, Іване Петровичу, прохання до вас… велике прохання.

— Прошу, прошу, Андрію Антоновичу.

— От, хлопці поїдуть до радгоспу, працювати…

— Ну?

— Так от, і я з ними хотів би поїхати… у відпустку чи як там, все одно…

Академік здивовано поглянув на сторожа.

— Навіщо, Андрію Антоновичу? Чи не краще вам кудись у будинок відпочинку? Ви ж людина… гм, похилого віку. Ну, от ми можемо вас, наприклад, кудись на курорт послати. Скажімо, в Крим, га?

Андрій Антонович рішуче похитав головою:

— Ні, Іване Петровичу! Не хочу ні в який будинок відпочинку, хоч би і в якийсь палац. Таке в мене прохання до вас, таке прохання… дозвольте з хлопцями, разом з ними. Справа там у мене є… досить важлива…

— Яка саме, Андрію Антоновичу? — ще більше здивувався Іван Петрович.

Але старий сторож уже замовк. Така довга розмова була для нього незвичною й важкою. Академік поглянув на нього