Читати книгу - "Ги-ги-и"

по столу Мать Революція. — Весела історія, нема що сказати.

— Е-е-гм, дозвольте мені уточнити, — почав Молотов. — Виходить, що нас насправді не існує? І вся наша діяльність, всі наші подвиги — це тільки його фантазія?! Фата морґана?

Говорячи це, він навіть не зиркнув у мій бік, наче б мав на увазі когось відсутнього. Одначе я не змовчав:

— Про які подвиги мова? Я бачу одні лише злочини. Більших головорізів, ніж ви годі шукати. Ніяке ви не Політбюро. Подивіться на свої руки — з них скрапує кров!

Чесно кажучи, я не сподівався такого ефекту — уся зграя втупилася в свої руки. Я вже так далеко зайшов у своїй вигадці, що відступати було нікуди і що нахабніше я вестиму себе далі, то більше шансів, що виживу.

— Господи! — раптом заверещав Малєнков і бухнувся мені в ноги. — Господи! Прости нас грішних! Не відали, що творили! Замутився наш розум! Лихий поплутав!

Він заломлював руки і бризкав слиною.

— Пупсик! — осмикнула його Мать Революція. — Одумайся! Кого ти називаєш Господом?

— Його! Вседержителя нашого! Він явився нам вдруге, а ми його не признали!

Політбюро стривожено переглянулося.

— Ніякий він не вседержитель, — процідив Берія. — Вседержитель у нас один — товариш Сталін. А це звичайний чоловік.

— Але він сказав: кров! А подивіться на мої руки — там кров! Кров! Кров!

— Заспокойте його, — скривилась Мать Революція, — знайшов чого бідкатися!.. Ну, кров!.. Так шо — вішатися тепер? Тоже мені вождь! Крові злякався. А чия це кров, ти знаєш? Це кров моїх ворогів! Це ті, хто хотів мене знищити! Це вони тепер вихлюпнули на твої руки! Струси їх, Пупсик!

Малєнков затріпав руками, все ще не перестаючи скиглити, і Каганович відвів його убік та посадив на канапу.

— Коротше так, — сказав Берія. — Мусимо вияснити, що нам робити далі. Якщо він бреше, то діло ясне — к стєнкє.

— А якщо не бреше? — колупнулася в носі Мать Революція.

— Тоді діло швах, — зітхнув Лаврентій. — Мусимо танцювати під його дудку.

— Щоб це я — вождь усіх народів, — наїжився Сталін, — і танцював під дудку якогось хахла?

— Проблема в тому, — проказав Каганович, — що я навіть не уявляю собі, як ми це можемо вияснити.

— А не можна, приміром, розтягнути його на дибі і врізать шомполами, щоб аж цвиркало? — запропонував Ворошилов, підводячись з підлоги. — Помню, я в гражданську дуже це діло уважав. Не дає мужик хліба, а ти його шомполами, шомполами! Гляди й дав. Да ще й у ноги кланяється.

— Ну, тут цей номер не пройде, — сказав Берія. — Тут треба тонкого підходу.

— А можна я його вкушу?! — раптом вихопився Малєнков.

— Не по-о-оняв! — затрусив головою Берія.

— Потому шо, може, це йому сниться, а не нам! Я його вкушу — і він прокинеться. Прокинеться, глядь — а він в тюрмі! Га? Сила я придумав?!

Політбюро зі смутком подивилося на свого члена.

— Мовчав би ти, Пупсик, — сказала Мать Революція. — Он, Калінін мовчав, так ціле місто його іменем назвали. І ти мовчи.

— Да я вже стільки мовчу! А ви як обіцяли Київ на Малєнков перейменувати, так і досі одна похвальба, — заскиглив Пупсик.

— Скромнішим надо будь, — сказав Берія. — Он я — бачиш, який я могутній, а й то на города не претендую.

— Смерть твоя буде страшна, — промовив я. — Ти плазуватимеш, ридаючи і молячи, щоб тебе не вбивали. А тобі зірвуть з носа пенсне і розтопчуть чоботами. Ти будеш скидатися на гидку жабу.

— Що? Це ти мені пророчиш? — обурився Берія. — Та я вмру на лаврах! Не дарма мене звати Лаврентієм! Мені збудують окремий мавзолей. Праворуч від Сталіна.

— Це шо значить? Я умру раніше? — спалахнув великий вождь і заїхав Берії по писку.

— От падлюка! — скипів Каганович. — Я вже домовився! Мій мавзолей буде праворуч!

— І всьо це єрунда, — вдарив по столу кулаком Ворошилов. — Я знаю точно, що мій мавзолей буде праворуч від Сталіна. Я завжди був його вірним другом і соратником!

— Братці! Да шо ж це таке! — аж за серце схопився Молотов. — Да я усьо вже вищитав.

Він витяг якийсь папір і почав усім показувати:

— Бачите? Отут Сталін, отут Берія, а отут — я! Я вже всьо обдумав!

— Ах, падлюки! — гаркнув Сталін і, вирвавши у нього з рук папір, пошматував на дрібні клапті. — Я не вмру ніколи!

— Вам поможуть умерти, — втрутився я. На мене щось найшло і я тепер дуже ясно бачив, що їх чекає. Кожному я міг напророчити його долю. Я дивився на їхні пещені настрашені обличчя і читав, мов у книзі, їхню смерть. — Вам поможуть умерти ваші ж соратники.

— Хто? Конкретно! По іменах!

— Вони всі тут.

Сталін обвів присутніх налитими кров'ю очима: — Ага! Убивці! Гадюки! Пригрілися?

— Йосип! Схаменися! — пробував заспокоїти Лаврентій. — Хіба ти не бачиш, що це він розважається за наш кошт?! Він навмисне нас стравлює. Щоб ми перегризлися і видали якомога більше секретів.

— Точно! — пропищав Малєнков. — Це він всьо підстроїв! Петлюра!

— З-за гробу мстить! — похитав головою Ворошилов.

— А все-таки серед вас є мої вбивці, — сопів Сталін. — Я це нюхом чую.

— Вони накриють вам лице подушкою, сядуть зверху і ви задихнетесь, — говорив я.

— А-а! Вже знаю! — зрадів Сталін. — Пізнаю методу! Це зробить Берія! Напрольот бачу! Ах ти ж гидка ропуха!

— Йося! — стис кулаки Лаврентій. — Не піддавайся на провокацію! Петлюра хоче внести розкол в ЦК! А тоді захватати власть!

— Во-во! — згодився Ворошилов. — Я як глянув на цього, дак зразу собі сказав: «Да це ж Петлюра!» А ви — кіношник, писатель…

— Канчай, Климентій, бздіти! — урвав його Каганович. — Петлюру ми давно вже убрали. Просто та хочеш нам баки забити, щоб ми й тебе не запідозрили.

— В чому? — стривожився Климентій.

— А в тому, що ти з Беріком отця народів закатрупиш.

— Шо? Я? Подушкою? Да нікагда в жизні! Кавалєріст орудує тільки шаблею.

— Тільки твоя біда, шо з шаблею у Кремль не зайдеш, — сказав Каганович.

— А чо іменно в Кремлі? — стенув плечима Климентій. — А на параді шо — ніззя рубануть?

— О! Бачите? — стрепенувся Берія. — А я давно казав, що треба всі шаблі замінити на дерев'яні.

— А ето… — втрутився Малєнков. — На параді ше всякої зброї ого-го скільки! Танки, бронітранспортери, ракети, автомати…

— Все! Все замінити на дерево! — гаркнув Сталін. — Танки з фанери! Бронітранспортери з картону! Ракети з пап'є-маше! Автомати іграшкові! Всьо негайно замінить і до вечора доложить!

— Поняв — не дурак! — віддав честь, сидячи, Ворошилов. — Так і здєлаєм. А куда дівать настоящу зброю?

— А настоящу зброю продамо Мао Дзедуну.