Читати книгу - "Пограймося в отруту!"

підлозі. Навіть незважаючи на те, що він був уже закритий, він виразно бачив і впізнавав її обличчя. Хоча це було абсолютно неможливо, цілковите божевілля.

Його остання думка перед сном була: привид.

Найдивніший з-поміж усіх привидів.

Привид якоїсь померлої.

Привид жінки, котра померла у глибокій старості.

Але так чи інак повернулася іншою.

Повернулася геть юною.

Але ж хіба привиди не повертаються у тому самому віці, в якому людина померла?

Ні.

Принаймні не цей привид.

— Чому?.. — прошепотів він.

Але сон виявився сильнішим за шепіт.

Минула ніч, потім ще одна, і ще — а на галявині було порожньо; навіть місяць, який раніше дивився прямо, тепер відвернувся і ніби кривився.

Він ждав.

У першу ніч, рівно о 2:00, через галявину пройшла кішка, геть не схожа на звичайну випадкову тварину.

На другу ніч риссю пробіг пес, посміхаючись деревам; його висунутий червоний язик теліпався, наче недбало зав’язана краватка.

На третю ніч, від 1:25 до 4:00 ранку, у повітрі між галявиною і деревами павук майстрував бароковий циферблат, який на світанку змахнув крилом птах.

Він проспав майже весь недільний день і в сутінках прокинувся з температурою, хоча почувався здоровим.

На п’ятий день, коли стемніло, колір неба начебто пообіцяв її повернення, таку ж надію вселяв вітер, що притулився до дерев, і вигляд місяця, який нарешті піднявся та освітив місце дії.

— Добре, — сказав він стиха. — Уже скоро.

Але опівночі нічого не сталося.

— Давай, — прошепотів він.

Перша ночі — нічого.

Ти повинна прийти, подумав він.

Ні, не так: ти неодмінно прийдеш.

Він заснув на десять хвилин і, здригнувшись уві сні, прокинувся, знаючи, що коли підійти до вікна, то…

Вона буде там.

Так і сталося.

Спочатку він її не побачив і навіть застогнав, але потім помітив якесь ворушіння у затінку старого дуба: звідти спочатку з’явилася нога, а потім вона сама зробила крок і наче застигла.

Він затамував подих, чекаючи, поки заспокоїться серце, наказав собі розвернутися, рушити вперед і обережно спуститися, рахуючи сходинки: п’ятнадцять, чотирнадцять, тринадцять, неспішно рухаючись у темряві: шість, п’ять, чотири — і нарешті один. Він відчинив двері із ледве чутним шерехом і безшумно переступив через поріг, не боючись того, що чекало його за ним.

Потім тихо зійшов з ґанку і зупинився на краю галявини, так ніби далі починався ставок. Посередині цього ставка, наче на тонкому льоду, стояла дівчина, боячись зробити крок, щоби не піти під воду.

Вона не бачила його. А тоді…

Вона, так би мовити, подала сигнал.

Сьогодні її волосся було зв’язане на потилиці. Одним лише помахом своїх білих рук, одним дотиком білосніжних пальців, вона розпустила вузол.

Впавши темною пелериною, волосся заструменіло і вляглося на її плечах, які ледь тремтіли разом із тінями.

Вітер торкнув темні пасма, провів ними по її обличчю, по піднятих догори долонях.

Тіні, заховані місячним світлом під кожне дерево, захиталися, наче скоряючись цьому руху.

Увесь сонний світ зрушився.

Вітер дужчав; дівчина чекала.

На білих тротуарах не було чутно кроків. На цілій вулиці не відчинилися жодні двері, не піднялася жодна віконна рама. Ніхто не скрипнув, не рипнув на жодному ґанку.

Він зробив ще один крок по маленькій нічній галявині.

— Хто ти? — ахнула вона і позадкувала.

— Ні! Ні! — тихо сказав він. — Все добре.

Її тіло знову охопила дрож. Тепер натомість подоби якоїсь надії, подоби якогось сподівання з’явився страх. Одна рука притримувала волосся, що розвівалося на вітрі, інша затуляла обличчя.

— Я стоятиму тут, — сказав він. — Повір мені.

Вона чекала і не зводила з нього очей, аж поки її плечі не розслабилися, а складки довкола рота не розгладилися. Все її тіло відчуло правдивість його слів.

— Нічого не розумію, — сказала вона.

— Я теж.

— Що ти тут робиш?

— Сам не знаю.

— А я що тут роблю?

— Прийшла з кимось побачитися.

— Невже?

Вдалині годинник на ратуші вибив третю ночі. Вона прислухалася, і її лице спохмурніло від звуків курантів.

— Але ж зараз так пізно. Люди не виходять на галявину вночі.

— Виходять, якщо потрібно, — сказав він.

— Навіщо?

— Може, ми з’ясуємо це, якщо поговоримо.

— Про що, скажи?

— Про те, що тебе сюди привело. Якщо неквапно поговоримо, може, й дізнаємось. Я точно знаю, чому прийшов. Почув, як ти плачеш.

— Ох, мені так соромно.

— Даремно. Сліз не потрібно соромитися. Я сам частенько плачу. Потім я починаю сміятися. Але плач повинен бути на першому місці. Так що не соромся.

— Яка ти дивна людина!

Її рука відпустила волосся. Інша рука відкрила обличчя, яке засвітилося невгасимою цікавістю.

— Я гадала, що я єдина, хто чує мій плач, — сказала вона.

— Всі так гадають. Просто ми не ділимося ні з ким цією маленькою таємницею. Покажи мені серйозного чоловіка, і можна бути певним, що він ніколи не плаче. Покажи мені божевільного, і можеш бути певна, що він давним-давно витер сльози. То ж плач.

— Здається, мені вже полегшало.

— Завжди можна почати все спочатку.

Вона тихенько засміялася.

— О, ти справді дивний. Хто ти?

— Ми ще дійдемо до цього.

Вона глянула звіддалік на його руки, обличчя, губи, а потім зазирнула в його очі.

— О, я тебе знаю. Тільки звідки?

— Так можна все зіпсувати. Ти все одно не повіриш.

— Повірю!

Тепер підійшла його черга тихенько розсміятися.

— Ти зовсім юна.

— Ні, мені дев’ятнадцять! Стара вже.

— Правду кажеш, коли дівчині від дванадцяти до дев’ятнадцяти, на неї вже починають тиснути роки. Не знаю, чому так виходить. А тепер, будь ласка, поясни, чому ти приходиш сюди ночами?

— Я… — вона закрила очі, обдумуючи відповідь. — Я чекаю.

— Он як!

— І сумую.

— Сумуєш від того, що доводиться чекати?

— Та ніби ні.

— А знаєш, чого чекаєш?

— Ох, якби ж то я була впевнена. Все моє єство чогось чекає. Не знаю, як передати словами. І зрозуміти не можу. Я нестерпна!

— Ти, як усі, хто швидко дорослішає і багато чого бажає. Як на мене, то всі дівчатка, дівчата, юначки подібно до тебе споконвіку літніми ночами вислизали з дому. Як у нас у Ґрінтауні, так і в Каїрі, і в Александрії, і в Римі, і в Парижі. Прокинуться і простують у затишне місце, ніби хтось покликав їх на ймення…

— Мене справді хтось покликав! Так і було! Покликав на ймення! Щира правда! А ти звідки знаєш? Це ти мене покликав?

— Ні, не я. Той, з ким ми обидвоє знайомі. Ім’я згадаєш, коли повернешся додому і ляжеш спати, де би ти там не жила.

— Що означає — «де би ти