Читати книгу - "Саботаж кохання"

поверталася у гетто така ж чистенька й чепурненька, як і вранці.

Вибухоподібна атмосфера школи, здавалося, їй не заважала. Вона просто не помічала її. Принаймні, удавала, що не помічає. На перервах вона повільним кроком міряла виквацьований землею дворик, щаслива, що лишається на самоті.

Те, що мало статися, сталося — ця самотність не тривала довго.

Зверхня врода, якою вона була наділена, наснажувала до поваги на відстані. Я ніколи й уявити собі не могла, що десь існує сміливець, здатний наблизитися до неї. Отож, це кохання завдавало мені різних мук, але тільки не ревнощів.

Ото був ступор, коли якось вранці у дворі я побачила, як один життєрадісний хлопчак розповідав італієчці всілякі витребеньки.

І вона… вона навіть зупинилася, щоб вислухати.

І вона навіть слухала. Вона підвела своє личко до його пики. І її очі, її ротик виказували особу, яка слухає.

Безперечно, у її вигляді не було захвату чи захоплення. Але вона справді слухала. Вона спромоглася бути уважною до когось.

Мені навіть здалося, що в ту мить хлопчак існує для неї.

І це існування тривало принаймні хвилин десять.

І позаяк він навчався у її класі, Господь знає, скільки ще часу він існував для неї без мого відома.

Ницість, яка не має назви.

Слід навести кілька онтологічних пояснень.

До чотирнадцяти років я поділяла людей на три категорії: жінок, дівчаток і незграб.

Усі інші розбіжності видавалися мені анекдотичними: багаті чи бідні, китайці чи бразильці (за винятком німців), господарі чи раби, красені чи потвори, дорослі чи вже старі — всі ці нюанси, звичайно, мали значення, але вони не зачіпали сутність людей.

Жінки були необхідною категорією осіб. Вони готували їсти, одягали дітей, вчили їх зашнуровувати черевики, прибирали, виношували у череві дітей, носили привабливий одяг.

Від незграб — пуття ніякого. Дорослі незграби вранці йшли до «офісу» — своєрідної школи для дорослих — тобто місця, потрібного як собаці п'ята нога. Увечері вони навідувалися до друзів — мало почесне заняття, про яке я згадувала вище.

Фактично, дорослі незграби лишались схожими на дітей-незграб, з тією істотною відміною, що втратили скарби дитинства. Проте їхні функції майже не змінилися, як і їхня фізика.

Натомість жінки і дівчатка дуже відрізнялися. Насамперед, вони не належали до однієї статі: щоб це збагнути, досить було одного-єдиного погляду. Зрештою, з віком їхня роль колосально зростала: з розряду нікому не потрібних дітей вони переходили до категорії жінок першорядної вартості, тоді як незграби все життя так і лишалися непотрібними.

Серед дорослих незграб, єдиними з яких можна мати бодай якийсь зиск, були незграби, що імітували жінок: кухарі, продавці, вчителі, лікарі й робітники.

Це тому, що спочатку ці професії були жіночі, надто ж остання. На багатьох пропагандистських афішах, якими було позначено периметр Міста Вентиляторів, товстопикі й радісні робітниці завжди втілювали робітників. Вони ремонтували опорні стовпи з виразом такого щастя на обличчі, що навіть шкіра на ньому рожевіла.

Село підтверджувало істини міста: на панно були зображені лише життєрадісні і відважні селянки, які в екстазі в'яжуть снопи.

Дорослі незграби були надто придатні для професій-симуляцій. Так, китайські солдати, що охороняли гетто, вдавали здатних на все, але нікого не вбивали.

Я відчувала до незграб симпатію, тим паче, що вважала їхню долю трагічною: вони ж смішними й народжувалися. Вони народжувалися з отією сміхотворною штукенцією поміж ніг, якою так пишалися і від якої видавалися ще смішнішими.

Нерідко діти-незграби показували мені цей предмет, але ефект завжди був той самий — я до сліз заходилася сміхом. Вони чудувалися такій реакції.

Якось я не стрималась і щиро та люб'язно сказала одному з них:

— Бідолашненький!

— Чого це? — перепитав той здивовано.

— Це, мабуть, неприємно.

— Ні, - запевнив той.

— Так-так! І ось тобі доказ. Коли вас туди вдарять…

— Ну-у так. Тільки це ж зручно.

— Що-о?

— Можна робити «пі-пі» навстоячки.

— То й що?

— Це зручніше.

— Гадаєш?

— Послухай-но, щоб насцяти у йогурти німців, треба бути хлопчиком.

Від такого аргументу я поринула у глибокі роздуми. Я не сумнівалась, що існувала відмовка. Але яка? Я мусила знайти її трохи згодом.

Елітою людства були дівчатка. Світ існував для того, щоб існували вони.

Жінки й незграби були калічні. Їхні тіла мали такі вади, сам вигляд яких міг викликати лише сміх.

Досконалі були лише дівчатка. З їхнього тіла нічого не випирало — ні сміхотворний паросток, ні комічні бугри. Вони були задумані як досконалість, чітко окреслені, щоб не чинити життю жодного опору.

Вони не мали матеріальної користі, але були необхідніші за будь-кого, тому що являли собою окрасу людства — справжню Красу. Красу, яка є чистим задоволенням буття. Красу, у якій ніщо не бентежить, у якій тіло — це цілковите щастя з голови до ніг. Треба побути дівчинкою, щоб оцінити, як дивовижно мати тіло.