Читати книгу - "Монети для патріарха"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 59
Перейти на сторінку:
пояснила: — На хуторі не було ані чорнила, щоб писати невидимо, ані речовини, аби воно зробилося видимим. А померлий у лісі мав із собою і лист, і шифр…

Слова «шифр» Ільченко не знав, проте здогадався.

— Чого зазвичай не буває. Отже, десь у лісі — таємна схованка, тож, відчувши, що може померти, він туди все поніс. Я це до того, що вовкулака міг бути лише свій, із жильців хутора, інакше нічого його й пускати — хай зі сховку бере.

— Було! — раптом різко втрутилася Мар’яна. — Біля стайні зберігся слід — там сонця немає, багно не висохло. Такий слід, що пальців на три більший, аніж у нього. — Вона кивнула у Мусіїв бік.

Ну, це міг бути слід й одного з тих, що обшук робили.

Але лятавка закусила губу, притислася разом з конем до Ільченка й до його мула, потім заїхала вперед, розвернулася, — і сердюк лише при повороті зрозумів, що вона тримає його німецький пістоль, той, що зі срібною кулею.

Потім у її очах замиготіли якісь спалахи, Мусій міг об заклад побитися — різнокольорові. Богдан зіскочив з коня, тобто спробував зіскочити, бо йому не вдалося й стати на землю — полетів сторчголов, і то вже не кінь був, а голий чоловік, що намагався заволодіти Богдановою рушницею.

Проте ляснув постріл, і на землі в агонії забилося кінське тіло.

— Двічі вперше бачу. Вперше бачу коня-перевертня. І вперше бачу перевертня, який після смерті стає твариною, а не людиною. Що ж, Богдане, походиш іще пішки.

* * *

— До речі, — змінила тему лятавка, бо вони все одно ні до чого не договорилися: згадували все, хто що чув про перевертнів, але ніхто не чув нічого схожого, — я бачу, ти трохи жалкуєш, що погодився мене супроводити до Дубоссар. І все ж це краще для самого тебе. Якщо той, у зеленому мундирі, шукає тебе не сам від себе, а ведеться розшук, то чекатимуть на тебе біля кордону з Молдовою. А я тебе з Дубоссар переправлю до Кілії або до Акермана. А там попливеш до… радила б напрямець до Дамаска, без усяких там Букурештів. Ну читала я, читала твої папери. Кажу ж тобі, можу бачити крізь тканину. До речі, а хто гетьманує в Ягорлику та Дубоссарах? Чи досі Стецик?

— Я чув, Петрик, хоча я про нього мало знаю. Він колись закликав Палія, щоб ішов до нього, але Палій відмовився.

Власне, і про Стецика він знав мало. Все його дитинство пройшло під час війн, причому руку кожного з монархів тримав якийсь гетьман. Після того як турків (і гетьманів «з руки султана») вигнали, останні мешкали в Ягорлику та Дубоссарах, приходячи з татарами на наші землі. Палій кілька разів пробував здобути ці міста, саме під час першого походу Мусій приєднався до козаків, під час другого — потрапив у полон.

Чого не знав Ільченко — так це того, що за умовами договорів з Польщею та Росією ці гетьмани мали зректися влади над Україною. Але кримському уряду спало на думку зберегти це гетьманство як таке. Оскільки в Ягорлику, Дубоссарах та навколо існувало християнське населення (як українське, так і молдавське), то хан убивав кількох зайців одним пострілом — давав християнам правителя їхньої віри, створював невелике, але все ж військо в тилу завжди неспокійних ногайців, мав ставленика, якого можна використати в пропаганді.

— Він, Петрик, — несподівано та з якоюсь люттю втрутилася Мар’яна, — якийсь родич Кочубеям, Жужченкам та Іскрам. І одружений був з Кочубеєвою небогою.

Мусій намотав собі на вус, що, мабуть, отой Петрик уже тоді був значною людиною, бо дозвіл на шлюб з родичкою церква дає неохоче. І майже одразу почув підтвердження своїм думкам:

— Щось там дійсно дивне із цим шлюбом. Згодом він утік на Січ, полишивши записку, що в усьому винна жінка. Там його обрали писарем, пробув десь рік, потім подався до хана, щось таке йому повідомив, що хан дав йому булаву. Він закликав до повстання проти Москви та старшин-дуків. Та за ним майже ніхто не пішов.

Лятавка запитливо подивилася на сердюка, і той пояснив:

— Що дуки часто забувають про Бога і гноблять людей — це чистісінька правда. Утиски Москви — також не брехня. Проте все ж… Тим, хто під ляхами залишився, набагато гірше доводиться. У самій Московії простим людям теж набагато гірше живеться, бачив я, коли наш полк під Псков посилали. У них, бувало, тих, хто на панщині мало робить, розпеченим залізом катують, навіть таке буває, що на ноги кайдани надягають і так женуть на панщину.[40] У нас не так. Тож не дивно, що люди не піднялися. Які б не погані були старшини, а міняти їх на орду — нема дурних.

Люба кивнула.

— Попереду село. Будемо об’їжджати чи?..

— Чи, — відрубав Мусій. — Нас уже помітили, отож не звертаймо зі шляху.

Село було невеличке — з десяток хат, щоправда…

— А село це колись набагато більше було…

— Так, коли я йшов через нього, з неволі повертаючись, то хат було втричі більше.

Вони в’їхали, жінки кидали на них погляди, проте, звісно, ніхто ні про що не питав.

— Мусію, я щось побачила.

Ільченко й сам побачив те саме, але його це не здивувало. Не здивувало настільки, що він

1 ... 18 19 20 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монети для патріарха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Монети для патріарха"