Читати книгу - "Дикі банани"

а решту вигнали в гори. Ще донедавна тубільці були невільниками таї. Зайнявши родючі рисові поля в долинах, таї вели безтурботне життя, марнуючи час у безперервних бенкетах.

Протягом кількох віків панування над Чорною річкою таї не змогли створити єдиної держави. Поділені на дванадцять крихітних князівств — Сіп Сонг Чо Таї — вони були затиснуті між двома великими державами: Китаєм і В’єтнамом. Сюди частенько заглядали загарбники, які сунули з Лаосу, Сіаму і навіть з Бірми. Нападали на таї і найрізноманітніші піратські банди з південного Китаю, — всі вони, звісно, не церемонилися ні з людьми, ні з їхнім майном. Але кінець кінцем таї завжди виходили з цього поєдинку цілими і неушкодженими, не втрачаючи щасливої безтурботності.

У цих гірських лісових нетрях панувало ще донедавна, до 1954 року, поки влада не перейшла до рук народу, феодальна система в такій нещадній формі, яку важко знайти навіть у будь-якому закуткові світу. Це був феодалізм найвищої марки, доведений до краю, до деспотичного абсурду. Але й таке ярмо не вбило ідилічної усмішки таї.

У містечку Йєн Чау, оточеному великими рисовими полями, набагато більшими, ніж ті, що ми досі бачили в долинах, жило приблизно чотириста таї, переважно землероби, і близько тридцяти в’єтнамців, здебільшого купців і державних чиновників. Слово «Чау» означає, що цей повіт був адміністративним центром. В йєнчауському районі жило сім-вісім тисяч чорних таї, а на горах близько восьмисот пуоків, трохи менше мео, ще менше яо і зовсім мізерна кількість представників інших племен, як, наприклад, са.

На сході, де біднота гніздиться в найнижчих частинах містечка, люди скупчені, як оселедці в бочках. Кожний туз вважав справою честі поставити свій будинок на найвищому схилі. Висота розміщення садиби вказує на значення і вагу тих, кому належить будинок. Отож, адміністративні та інші державні будівлі завжди стоять високо на схилах.

Саме у такому будинку для приїжджих, недавно збудованому з очерету і розташованому значно вище від інших споруд, ми зупинилися на обід. Щойно я ступив на землю Йєн Чау і ще не встиг відпочити, як опинився у приємному товаристві друзів. Ху Ван Туйєн, щось мугикаючи, приніс миску з теплою водою, «доктор» Данг Льє вже стояв біля мене, допитливо оглядаючи оголене до пояса тіло, — чи не схуд я за останню добу; на столі вмить з’явився величезний термос, і привітно задзеленчали склянки; нижче, в хатинці-кухні, тріскотіло полум’я, і кухар Нго Ван Кві різав курку.

Незабаром прийшов представник місцевої адміністрації, щоб привітати нас і вислухати наші побажання, якщо ми їх маємо.

— Так, маємо, маємо! — гукнув я жваво.

— Які саме у вас бажання? Про що б ви хотіли довідатися? — запитав чемно той.

— Про найцікавіші випадки в районі, — сказав я, — але не тільки про тигрів…

— Тигри — це проблема, це найдокучливіша проблема! Вони вже осточортіли нам! — відповів представник влади, і на хвилю ввічлива посмішка зникла з його обличчя. — Два дні тому тигри вкрали корову поблизу міста. Хижака трудно впіймати, бо після нападу він тікає далеко, чи не за сотню кілометрів. Ми мобілізували всіх мисливців…

Представник замовк. Це був в’єтнамець з Дельти.

Два передні зуби надмірно видавалися і безперервно виглядали з-під верхньої губи, — вада, яка часто зустрічається у в’єтнамців. Він здавався розумним і мав жваві очі, але риси обличчя були такі звичайні, що вже на другий день я ніяк не міг їх пригадати. В’єтнамець хотів засвідчити нам своє шанування і пильно розглядав мене, намагаючись прочитати мої думки і бажання.

— Що у вас тут є ще цікавого, крім тигрів? — не заспокоювався я.

З хвилю представник вдивлявся в мої очі, наче саме в них, а не в житті навколо себе, хотів вичитати відповідь на моє запитання, і сказав одне слово:

— Пуок.

Якщо пуок, то нехай пуок, подумав я кисло. Слово це нічого мені не говорило, я чув його вперше в житті; та й у жодному з прочитаних творів про Індокитай я не зустрічав його. В’єтнамець почав розповідати про плем’я пуок розсудливо, діловито, докладно. В міру того, як лилася його розповідь, наче він перегортав сторінки рукопису, посилювався мій інтерес. Оповідач відкривав переді мною завісу тутешнього життя, неймовірно цікавого, буквально захоплюючого. Стежачи за тим, щоб не пропустити жодної подробиці, я квапливо записував у блокнот все, що перекладав мені Тунг.

Маленьке плем’я пуоків жило у віддаленому гірському районі поблизу Йєн Чау. Таких злиднів і такого низького рівня життя ніде в світі не було. Налічуючи не більше восьмисот отупілих чоловік, затиснуті між чужими енергійнішими племенами, пуоки становили одинокий острівець, який легко було захопити.

У людей цих гірських проваль існував не один суспільний лад, а два, і не паралельно, а ніби один над одним: лад феодальний — у долинах, і рабовласницький — на схилах гір. Феодальний лад був у таї, а рабовласницький — у пуоків. Хазяями тих і других були два таїські аристократичні роди: Куанг і Хоанг. За кожним наказом хазяїв пуоки спускалися в долини і працювали без будь-якої винагороди. Господарі поводилися з ними, як з худобою, пильнуючи їх з байдужою суворістю, наче особисте майно. Пуоки не мали ні друзів, ні побратимів, вони були віддані на ласку і поталу своїх панів і навіть не могли мріяти про втечу: таїські посіпаки, сильніші від них, завжди наздоганяли втікача у гірських пустелях й тягли його на повідку, щоб покарати на острах іншим.

Я забув спитати, якого походження пуоки. Думаю, що вони не належали до індонезійських тубільців, як плем’я са, а прийшли сюди з Китаю, так само, як і таї. З давніх-давен затуркані, зацьковані, заморені голодом, пуоки не могли навіть виткати собі одягу, не вміли вирощувати рис: харчувалися в основному корінням і лісовими ягодами; рушниць у них не було,