Читати книгу - "Тінь Каравели"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 54
Перейти на сторінку:
чіпай ти його…

— Дивитися нудно, — повторювала Тетяна.

Розізлившись, я показував їй справжню дулю. Одного разу я чув, як мати Тетяні сказала:

— Невже не розумієш? Нудьгує він один. Раніше ж як добре було…

Потім вона запитала мене:

— А чому Павлик жодного разу не прийшов? Адже він недалеко живе.

Коли б вона знала! Але вона не знала нічого. Не тому, що я звик приховувати. Просто я відчував, що мати тут не зарадить.

Павлика я бачив у школі щодня. Здалеку бачив. І він мене помічав, звичайно, та не підійшов жодного разу. Ну, і я не підходив. Просто я був переконаний, що старого не повернеш, коли затріщала і пішла на дно наша Каравела. Розкололася дружба. І Павлик, певно, вирішив так само.


«Кіно» на стіні мені швидко набридло, і я придумав іншу гру.

Інколи мати приносила з базару кульки з кедровими горіхами. Ух, і любив же я їх! Лущив я їх краще за всіх, як білка. Я не жував по одному зернятку, а збирав цілу жменю і потім уже спроваджував у рот. І все-таки я зрозумів нарешті, що найцінніше в горіхах не ядра, а шкаралупа. Адже кожна шкаралупка — кораблик.

Я наливав воду в синю пластмасову тарілку, вишиковував уздовж напівкруглих берегів горіхові ескадри. Вони готувалися до сутички, потім сходилися у бою. Йшли на таран, на абордаж… Наповнившись водою, шкаралупки йшли на дно, як справжні кораблі.

Тиха була ця гра. Якщо збоку дивитися, то, може, й нудна. Але я не нудьгував. Тут вимагалося мистецтво, майже як у шахах. Треба було знати, коли йти в обхід, коли кидатися в атаку, коли відкривати вогонь чи йти під укриття мису Чайна Ложка.

Було у цій грі відлуння наших з Павликом корабельних вечорів. Слабке відлуння…

Найбільше мені подобалися шкаралупки сухих горіхів. Тонка шкірка порожніх зерняток зсихалася і стирчала з шкаралупи довгими стерженьками. Наче щогли. Такі кораблики зі щоглами я ставив на чолі ескадр і з'єднань.

Мати іноді мовчки дивилася, як я сірником пересуваю у синій тарілці бойові кораблі. Я відчував, що вона дивиться, але не озирався. Мені здавалося, що матері чомусь сумно.

Тільки одного разу вона сказала:

— Капітане ти мій… От знайти б тобі волоський горіх. З нього б вийшов корабель…

— Який такий волоський? Волосяний?

— Та ні. Просто така назва. Це великі горіхи, ось такі. — Мати склала у кружечок пальці.

Я не повірив. Не буває таких горіхів. Мати посміхнулася:

— Ти забув. Коли ти був маленький, у нас такі горіхи висіли на ялинці.

Ну, якщо коли маленький, тоді інша справа. Маленьким я був до війни.

Тоді, кажуть, не було хлібних карток, був удома батько, а в магазинах продавалися справжні альбоми для малювання.

Мені розхотілося грати. Я сів до вікна. Того вечора не були чомусь зачинені віконниці. Я побачив темно-зелене небо, засніжені гілки й маленький жовтий місяць. Він сидів на шпаківні, як хлопчик, що забрався на дах. Я відсунувся. Місяць стрибнув зі шпаківні й повиснув серед дрібних зірок, трохи перекинувшись на спину. Він був схожий на половинку позолоченого волоського горіха. Я згадав такі горіхи, вкриті золотавим пилом. Серед густої темної хвої вони оберталися на довгих нитках. По них стрибали крихітні зайчики від жовтих свічок.

Свічки тихо шепотіли. Блищали кулі. Пахло святом і казкою.

Мені б один такий горіх з того казкового життя, коли я був маленький. Навіть не горіх, а шкаралупу. Я змайстрував би з нього флагмана для своєї ескадри, крутобоку безстрашну каравелу…

ЦУНАМІ

Через тиждень у Павликовій кімнаті оселилася інша сім'я: сутулий токар з номерного заводу дядько Гліб, який завжди кашляв, його дружина тітка Ага, товста продавщиця з якогось магазину, і син Борис, на прізвисько Ніздря.

Ніздря був гад. У школі він відбирав у малюків мізерні сніданки, продавав поштучно старшокласникам самокрутки, хвалився новими хромовими чобітьми й огидно ревів, коли його зачиняли після уроків у порожньому спортзалі.

Тітка Ага була йому мачуха, але ніколи не кривдила, заступалася перед батьком.

Вона носила Борисові шоколад і махорку, а він спекулював цим товаром у школі.

Мене Ніздря не злюбив від першого дня.

Ми «познайомилися», коли він, тільки-но приїхавши, сидів на лавочці біля ґанку, а я повертався зі школи.

— Гей ти, фраєр, — ліниво гукнув він. — Куди прешся?

Я з цікавістю, але без побоювання глянув на білявого хлопчака з лінивим обличчям і безбарвними віями. Потім упевненим голосом поставив до його відома, що тут живу.

— Живеш? — холодно здивувався він. — Жив ти тут, це точно. А зараз твоє життьо закінчилося. Капут.

Спокійному життю справді прийшов «капут». Потиличники, щиглі, грудки снігу за коміром «прикрашали» мої дні так, що й світу не бачив. Не було спокою навіть удома. Ніздря прокопав у тонкій перегородці дірку й обстрілював мене з рогатки дротяними скобками. Він примудрявся влучати по вухах, і біль був жахливий.

Вчився тепер Ніздря у нашій школі, в п'ятому класі. На перервах він мене не чіпав, але дорога до школи й назад стала для мене тортурами. Вона була виповнена страхом перед новими Борисовими знущаннями.

Проте бували й у Ніздрі чорні часи. Інколи вечорами дядько Гліб лупцював його ременем за двійки, куріння та інші гріхи. Я занурювався у подушку й затискав вуха, щоб не чути звуків розправи, але це не допомагало. Ніздря пронизливо верещав.

Наступного дня

1 ... 18 19 20 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тінь Каравели"