Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

лежить.

Валерик засунув книжку за пазуху, сказав:

— Гарно у вас… Я б ще побув, та треба поспішати — в хаті не топлено. Тато дров жде.

— А ти, як будеш вільний, так і приходь, — запросила дружина Федора Петровича. — І нам веселіше буде.

Додому від учителя недалеко, треба пройти лише дві вулиці і повернути праворуч. Захоплений несподіваним і таким гарним знайомством, Валерик і незчувся, як опинився у себе в дворі. Навіть деревина здалася йому не такою важкою, як спершу.

Ще з порога похвалився батькові:

— А я в учителя був! Ось він мені й книжку дав…

І заходився розповідати з усіма подробицями, як наздогнав його, як разом тачку тягли, про що розмовляли, а потім дістав з кишені яблука.

— Бери посмакуй. Я вже наївся в учителя.

— Мабуть, гарні люди, якщо так з тобою повелися, — підтримав Валерикове захоплення батько, а потім ще й ще розпитував, як учитель говорив про війну. На кінець розмови сказав задумано: — Треба буде й мені з ним познайомитись…

Коли вечеряли, батько несподівано запитав:

— Скажи, ти зараз часто Мамеда бачиш?

— Давно вже не бачив, та не дуже й хочеться, — відрубав Валерик.

— А доведеться зустрітись…?Валерик здивовано округлив очі:

— Навіщо він мені? Ти ж сам казав, що він з Абдулою — одного поля ягода!

— От через це й треба зустрітися… Щось підозріло тихо стало у дворі в Абдули. Раніше за його високим муром все-таки чулися балачки, а зараз там — наче всі вимерли. Треба було б дізнатися, в чому річ…

Після Валерикової нічної пригоди в лісі батько побував у коменданта, розповів йому про таємну зустріч Абдули з невідомим. Комендант подякував і пообіцяв, що його люди простежать за Абдулою.

— Гаразд, — сказав Валерик. — Мамеда я сьогодні ж здибаю.

І справді, йому пощастило зустрітися з своїм ненависним сусідою.

Перед вечором хвіртка з щілиною-амбразурою відчинилася, і Мамед вийшов за ворота. Валерик побачив його у вікно і миттю вибіг на вулицю.

—. Салам, Мамеде. Що це тебе ніде не видно? — запитав таким дружнім тоном, ніби йому страх як кортіло побути з Мамедом…

— А навіщо я тобі? — насторожено блиснув Мамед круглими чорними очима.

— Та… так. Нудно самому. Пішли б куди, чи що…

— Ніколи мені ходити.

Було видно, що він не мав наміру довго розбалакуватися з Валериком. Але й Валерик не хотів втратити нагоду для розмови і тому запитав:

— А чого це твій батько по черевики не приходить? Готові вже. Гарні черевики вийшли.

— Батька немає вдома, — відповів Мамед і тут же помітно знітився, спохватився, що зайве сказав: — Поїхав до родичів.

— Далеко? — Валерик запитав це так байдуже, ніби його зовсім і не цікавила відповідь.

Але Мамед явно нервував, вираз його обличчя наче говорив: «От іще, прилип!..» І він відповів непевно:

— Та ні… Скоро й повернеться…

— То, може, я, вам черевики принесу?

— Ні, ні, — злякано заперечив Мамед. — Краще я якось сам зайду…

Він уникав розмови, квапився йти.

Але тепер він уже й не потрібний був Валерикові: проговорився, що Абдули дома немає. Треба зараз же сказати про це татові.

І Валерик, вдаючи розчарування, протяг:

— Ну, якщо ти так поспішаєш, то що ж, бувай…

За Мамедом зачинилася важка глуха хвіртка. А Валерик за якусь мить був у хаті.

— Тату, Абдула десь зник.

— Як то — зник? — підвів голову батько від колін, на яких лежала шевська дошка з шматком шкіри.

— Мамед каже: поїхав до родичів. Але… якось загадково. Не захотів довго зі мною розмовляти.

— Он воно що… — задумливо промовив батько. — А може, його… вистежили і взяли?.. Треба дізнатись.

І сходив ще раз до коменданта. Та вісті приніс погані.

Виявилось, що Абдули таки справді не стало в селі. Зник — і все. Коли до нього додому прийшли наші солдати, його дружина зустріла їх з закутаним обличчям, так що було видно тільки щілинки очей, і на всі запитання відповідала одноманітно:

— Не знаю, де він… Нічого не знаю… У нас чоловік не звітує перед жінкою…

Отже, Абдула зник!

А його рідня ще міцніше замкнулася за високим муром і звідти — ні звуку. Батько сердито і скрушно похитав головою:

— Проґавили! Шпигуна з рук випустили! Зрадника!.. Як же можна? Виходить, відчув, що треба тікати. А тут, у Криму, є де заховатись — ліси, печери… Погано вийшло. Вовка лютого проґавили.

СЕРЕД ВОРОГІВ

Батько сидів за роботою, а Валерик читав йому вголос книжку про Павлика Морозова. Відірвався од книжки, запитав замріяно:

— А пригадуєш, тату?.. Це — як у Чернівцях. Там ми теж часто отак книжки читали…

— Як не пригадувати, синку!.. Тільки тепер інші часи настали…

І, наче на підтвердження його слів, глухо і важко загули гармати.

Батько й син лише переглянулись на те гримотіння, але навіть зі своїх місць не посхоплювались. Звикли вже до артилерійських канонад, які несподівано починались і так само несподівано кінчались.

Але ця гарматна стрілянина була набагато потужніша, ніж попередні. Шибки