Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

достатньо пружинить. Потім пальцем підкликав до себе всіх трьох. Ткнув батогом у Юрині груди.

— Ти, баклане! Покажи їй кульбіт (одна з нескладних фізичних вправ, з яких починається тренування майбутнього гімнаста).

— А я вмію, — сказала Марта. — Зараз сама зроблю.

Вона підняла руки, вдихнула повітря, потім швидко нахилилася вперед, вперлася руками в килим, зігнула їх в ліктях, підібрала під себе голову і легко перекинулась, схопившись в останню мить руками за коліна. Вийшло те, що називається на цирковому жаргоні кульбіт з групуванням. Янчук здивовано глянув на неї:

— Звідки?

— Я колись працювала в цирку, — охоче пояснила дівчина.

— Задній місток! Швидко! — наказав Янчук.

Марта вигнулася, дістала килим руками, потім ще раз і раптом завертілася, як млинок: з ніг на руки, з рук на ноги — разів з вісім-десять підряд. Не досить чисто, але цілком вправно вона виконала флік-фляк.

— О, о!.. — тільки й вигукнув від задоволення Владислав Янчук. Він гадав, що дівчині треба починати з азів, ще не дуже й вірив, що з неї взагалі щось вийде, а тут — готова акробатка!.. Справжня знахідка. Про щось краще і мріяти не можна!..

— На кільця! — знову коротко наказав він.

Марта заперечливо похитала головою:

— На кільцях майже нічого не вмію.

— Тренуватися на кільцях щодня. По п'ять, по десять годин! Він вважав, що сказав дівчині вже все і далі розмовляти з нею немає про що. Ткнув угору батогом.

— Пішов!

Це вже стосувалося хлопців. Юра і Петя швидко подерлися на місток. Янчук взявся за лонжі[2].

Унизу на кільцях працювала Марта. А вгорі під куполом тренувались хлопці. Спершу повторювали найтяжче: перехід з містка на трапецію, з трапеції на місток. Петя часто зривався, незграбно повисав у повітрі на лонжах. Янчук голосно, на увесь цирк, лаявся, кричав:

— Гей ти, носорог! Ще раз зірвешся, я з тебе мокре місце зроблю! Чуєш?

Петя знову й знову ліз на місток, гойдався в повітрі, відривався від трапеції, падав. Це була тяжка праця. Тяжка й небезпечна. Тут потрібний найтісніший психологічний контакт між учнем і вчителем. Потрібне цілковите довір'я одне до одного, віра одне в одного. А всього цього між Янчуком і хлопцями не було. Вони боялись свого вчителя і ненавиділи його. І тому повітряні трюки виконували як тяжкий обов'язок, від якого немає змоги втекти.

Та для Янчука все те було байдуже. Він добивався одного: якнайшвидше підготувати повітряний карколомний номер. Він паралізував волю юних гімнастів, змушував підкорятись кожному його слову, рухові, поглядові. Між криком і лайкою владно, беззаперечно лунали слова:

— Алей! Ап!

— Повторити!

— Алей! Ап!

Ці слова означають: «Приготуватися! Пішов!» І не підкоритися їм не можна. В цирку це значить: порушити найсвятіше.

— Десять разів повторити! — наказував Владислав Янчук після того, як трюк, нарешті, виходив. І Юра та Петя, обливаючись потом, рвучко дихаючи, повторювали трюк десять разів. Коли з десяти разів один раз виходило знову невдало, Янчук давав якусь хвилинку перепочити і своїм скрипучим неприємним голосом коротко кидав:

— Ще десять разів! Пацюки вонючі!

Він хотів зробити з хлопців не гімнастів, а механічних роботів. Він убивав будь-яку любов до мистецтва, але намагався виробити в них безвідмовну покору, механічну точність, будучи твердо переконаним, що саме так він доб'ється небувало ефектного повітряного номера, від якого публіка буде в дикому захваті.

У хвилини коротенького перепочинку Янчук переключав свою увагу на Марту і кричав на неї так само, як і на хлопців, грубо й нестримно:

— Гей ти, каракатице! Що ти клюєш носом, як сонна курка! Жвавіше, жвавіше! Ти не цукровий пряник, не переламаєшся!

На кінець тренувань хлопці так знесилювались, що ледве тримались на ногах.

Втомлювалась і Марта. Але дівчина, мабуть, дуже вже хотіла стати повітряною гімнасткою. Янчукову лайку вона сприймала як належне. Та й не дивно. Якщо Юра та Петя знали й інше життя, де людина ставиться до людини як до рівної, то Марта нічого цього не бачила й не знала. Тому вважала, що коли Янчук ось так поводиться з нею, то, значить, так і треба.

— Дозвольте мені полізти на місток під купол цирку, — попросила вона Янчука, відпочивши трохи від кілець.

Він глянув на неї здивовано, і в його завжди суворих білуватих очах промайнуло щось схоже на задоволену посмішку.

— Не впадеш?

— Ні, не впаду, — труснула кучерями дівчина. — Хочу подивитись звідти униз.

«Та це — справжній скарб!» — знову подумав Янчук і, за звичкою, так само як хлопцям, показав батогом угору:

— Пішов!

Марта на диво легко і сміливо подерлась по драбинці вгору.

Внизу за нею невідривно стежив Янчук. Угорі на містку на неї чекали Юра і Петя. Може тому, що Марта вже не раз бачила, як піднімаються по тій вузенькій гнучкій і хиткій драбинці інші, а може, вона вже й пробувала нишком лазити, але хлопцям і Янчукові здавалося, що Марта на драбинці вже не вперше.

З містка їй подав руку Юра.

І ось вона вже стоїть поруч зі своїми друзями. Вона крутиться туди й сюди, як дзига, аж верещить від задоволення. Та коли глянула вниз, серце їй на якусь