Читати книгу - "Тихий Дін"

підскакуючи на придорожній груді, заторохкотіла вздовж вулиці.

Звішуючись набік, Григорій гарячив батогом Петрового муштровика, що грав у запряжці. Пантелей Прокопович долонею держав бороду, опасуючись, що підхопить та.й понесе її вітер.

— Кобилу шмагни! — поводячи по сторонах очима хрипів він, нахиляючись до Грицькової спини. Іллівна мережаним рукавом кохти витирала видушену вітром сльозу, блимаючи дивилась, як на спині в Григорія тріпотить, напинаючись від вітру горбом, сатинова синя сорочка. Зустрічні козаки оступалися, довго дивилися вслід. Собаки, вискакуючи з дворів, котились під ноги коням. Гавкання не чути було за гуркотом наново вшинованих коліс.

Григорій не шкодував ні батога, ні коней, і за десять хвилин хутір ліг ззаду, понад шляхом зелено закружилися садки останніх дворів. Коршунівський просторий курінь. Дощатий паркан. Григорій смикнув віжки, і бричка, урвавши залізне оповідання на півслові, стала коло фарбованих у дрібній різьбі воріт.

Григорій залишився коло коней, а Пантелей Прокопович пошкутильгав на ганок. За ним у шелестінні спідниць попливли червономакова Іллівна й Василина, що невблаганно міцно зшила губи. Старий поспішав, боячись втратити призапасену дорогою сміливість. Він спіткнувся об високий приступок, забив криву ногу і, морщачись від болю, буйно затупотів по вимитих сходах.

Увійшов він до куреня майже разом з Іллівною. Йому невигідно було стояти поруч з жінкою, вона бо була вища за нього на цілу чверть, тому він ступив від порога крок наперед, підігнув, мов півень, ногу й, скинувши кашкета, пере-христився на чорний неясного письма образ.

— Здорові були!

— Хвала богові, — відвітував підвівшись з лави господар — невисокий ластатий пристаркуватий козак.

— Відбувай гостей, Мироне Григоровичу!

— Гостям завсігди раді. Мар'є, подай людям на що сісти.

Літня плоскогруда господиня змахнула з дзиґликів порох,

якого й не було, підсунула їх гостям. Пантелей Прокопович сів скраєчку, витираючи хусткою змокріле від поту смагляве чоло.

— А ми це до вас —за ділом, — почав він навпростець.

В цьому місці промови Іллівна та Василина, закотивши

спідниці, теж сіли.

— Жалійся: за яким таким ділом? — усміхнувся хазяїн.

Увійшов Григорій. Зиркнув по сторонах.

— Здорові ночували.

— Хвалити бога, — протяжно відповіла хазяйка.

— Хвалити бога, — підтвердив і хазяїн, і крізь ластовиння, що вкривало його обличчя, проступила брунатна краска: тоді тільки здогадався він, по що приїхали гости.

— Скажи, щоб коні їх завели на двір. Хай їм сіна кинуть,— звернувся він до жінки.

Та вийшла.

— Дільце до вас невеличке маємо...—вів далі Пантелей Прокопович. Він ворушив кучеряву смолу бороди, шарпав хвилюючись сергу.

— у вас — дівка, відданиця, в нас — жених... Чи не знюхаємось бува? Взнати б кортіло — видаватимете ви її зараз чи ні? А то, мо' й породичалися б?

— Хто ж її зна... — почухав хазяїн залисілу голову. — Не думали, признатися, цими М'ясницями видавати. Тут справ прірва, а тут таки й годів їй не як то й багато. Вісімнадцята весна лише перейшла... Так бо, Мар'є?

— Такечки.

— Тепера саме час-тодина, що ж держати, — мало хіба перестарків у дівках сидить, — виступила Василина, гомзаю-чись на дзиґлику (її колов украдений в сінцях та засунутий під кохту віник — за прикметою, старости, що вкрали у відданиці віник, не дістануть гарбуза).

— До нашої приїздили старости ще— напровесні. Наша не засидиться. Дівка, — нічого бога гнівити,—всім узяла: що на полі, що вдома...

— Трапиться гарний чоловік і видати можна, — протиснувся Пантелей Прокопович у бабську тріскотливу розмову.

— Видать не штука, — чухався хазяїн, — видати коли хоч можна.

Пантелей Прокопович подумав, що їм відмовляють, — загарячився:

— Воно, звичайно — діло хазяйське... Жених мов той ста

рець, він всюди просить. А коли ви, приміром, шукаєте, мо' купецького звання молодого, або-що, то вже зовсім навпаки, звиняйте. ,

Діло й зірвалось би: Пантелей Прокопович сопів і наливався буряковим соком, мати відданиці кудкудакала, мов та квочка на шулікову тіць, але слушної хвилини встряла Василина. Посипала дрібною щонайтихшою скоромовкою, немов сіллю тією на ошпарене місце, і зв'язала розрив.

— І що вже там, любі мої! Раз діло таке зайшло, треба порішити його порядком і дитині своїй на щастя... Хоч би й Наталка — та таких дівок по світі пошукати! Робота вогнем в руках: що рукодільниця! Що хазяйка! І з себе, ви, люди добрі, самі, здорові, бачите, — розводила вона з приємною округлістю руками, звертаючись до Пантелея Прокоповича і надутої Іллівни. Воно й жених хоч куди. Гляну, аж серце в тугу вдариться, до чого ж на мого покійного Донюшку схожий і родина їх страх роботяща. Прокопович, кинь по окрузі — цілому світові відома людина і добродійник... Та хіба ж ми дітям своїм супротивники й лиходії?

Тік Пантелеєві Прокоповичу в вуха патокою свашин журливий голосок. Слухав він1, видьоргуючи з ніздрів великим і вказівним пальцями жмутки чорного здичавілого у вічній пітьмі волосся, думав захоплений "Ач, чеше, диявол, язи-кастаї Ну, диви, мовч панчоху в'яже. Закручує —т— встигай лишень добрати що й до чого. Інша баба заб'є й козака різними словами... Ач ти міль у спідниці!" — милувався він свахою, що розпластувалась у похвалах відданиці й рідні її, починаючи з п'ятого коліна.

— Що й казати, лиха ми своїй дитині не зичимо.

— Про те мова, що видавати, мов би й рано, — миротворне хазяїн, полискуючи усмішкою й ластовинням.

— Не рано! Істинний бог не рано! — умовляв його Пантелей Прокопович.

— Доведеться рано чи пізно розлучитися... — схлипнула хазяйка напівщиро, напівудавано. .

— Клич дочку, Мироне Григоровичу, глянемо.

— Наталко!

На дверях несміливо стала дівчина, смаглявими пальцями метушливо перебираючи бережок