Читати книгу - "У країні ягуарів"

до землі. Красиві ці маленькі, трохи більші за муху, блискучо-жовті оси. Навколо в джунглях глибока тиша, яку порушує лише дзижчання ос Деякі з них уже помітили мене і кружляють над моєю головою. В такі хвилини головне — не махати руками.

Я завмер на мить, і перші розвідниці летять собі далі. Не знаю, чи мають ці оси жало взагалі і чи жалять.

Гіркий, задушливий запах ціанистого калію сповнює повітря. Метушня навколо осиної нірки жвавішає. Може, комах тривожить незнайомий запах?

А я все шукаю очима запасний вихід. Марно.

Тоді миттю затуляю нірку шийкою банки. В посудині опиняється кілька десятків ос, які відчайдушно намагаються вибратися з пастки. Інші оси сердито кружляють навколо мене й банки, що закрила їм вхід.

Не знаю, скільки часу минуло — п'ять секунд чи десять. Стоячи навколішках, милуюся цінною здобиччю.

Раптом об шию з дзижчанням вдарилася оса, і я відчув різкий, болючий укол. За якусь мить з десяток, лютих ос уже копошилися в мене у волоссі. Кілька з них вп'ялися у вуха. Я почав відмахуватись, але в ту ж мить відчув гострий біль у руках. Шкіру запекло, наче вогнем. Оскаженілі оси, накинувшись на мене зграєю, жалили в обличчя, спину, все тіло. Аж тепер я помітив, звідки вони вилітають цілими роями: з дупла поваленого старого дерева.

Я не витримую шаленої атаки жовтих ос і, затуливши обличчя долонями, долілиць падаю на листя. І саме вчасно. Наді мною з диким дзижчанням кружляють хмари ос Пекельний біль відчуваю вже по всьому тілу, а оси жалять і жалять. Хочеться схопитись і чимдуж тікати. Але розумію, що тоді мені кінець. Люті оси закусають. Смерть може настати й не одразу, а через кілька днів, коли впущена осами отрута зробить своє діло. Лежу на листі нерухомо. Біль стає нестерпним, а ворушитись не можна. Зціплюю зуби, аж скрегочу, заплющую очі, проте не рухаю жодним мускулом.

Такої халепи зі мною ще не було. Лежу мов мертвий. Шум, гудіння, дзижчання ос просто жахливі. А оскаженілі комахи не перестають жалити. Вуха, шия, голова, руки, спина аж печуть вогнем. Не ворушусь. Це до певної міри охолоджує запал осиної армії. Незабаром комахи втихомирюються. Розлючені оси летять в інший бік, шукаючи там ворога. Здається, я більше не витримаю цього пекельного болю. Скільки ос мене вжалило? А втім, це вже не має значення. Я в безпеці лише тому, що ці маленькі бестії вважають мене мертвим.

Скільки я пролежав так? Може, з півгодини. По мені почали лазити мурашки. Обережно підводжу голову. Над банкою кружляє кілька безпорадних ос, а на дні і навколо нірки лежить з десяток мертвих комах, які завдали мені страшних мук. Усе тіло горить, немов я лежу серед вогнища. На щастя, в обличчя вжалило тільки дві-три оси. А скільки жал взагалі випущено в мене, не злічити, бо все тіло розпухло і почервоніло.

Я встаю. Ос наче вітром здуло. Зібравши мертвих комах, кладу їх у банку і затикаю її широкою пробкою.

Нахилившись за рушницею, відчуваю, що коліна теж печуть вогнем і згинати їх важко.

Лише через кілька годин після того, як я повернувся додому, біль поволі вгамовується, пухлина сходить. Проте відчуваю, що в мене гарячка. Тепер мені ясно: якби я вчасно не впав долілиць і не лежав нерухомо, оси закусали б мене.

Людині в джунглях щохвилини загрожує небезпека, і важко передбачити, звідки вона прийде.

Без упину п'ю воду, а в роті сухо. Між камінням горить вогнище і кипить вода в казанку. Опускаю в окріп полотняну коричневу торбинку з молотою чорною кавою. Через кілька хвилин витягаю торбинку, і кава готова. Виполіскую торбинку і вішаю її на гілку сушити. Гамак уже чекає на мене.

Випивши півлітра міцної чорної кави, відчуваю полегкість. Казанок з недопитою кавою ставлю під гамак поруч з теркадо і рушницею. Вночі доп'ю цей цілющий напій. Одразу ж лягаю в гамак і поринаю в глибокий сон.

Десь опівночі прокидаюсь. Почуваю себе набагато краще. Допиваю холодну міцну чорну каву. Небо наді мною чисте, зоряне, у водах Купарі віддзеркалюється сяйво мільйонів зірок. Подув легкий вітерець, зашаруділо листя. Я мимоволі думаю про денну пригоду.

Мабуть, довго не забуду цих кілька десятків ос, що ціною таких мук попали до моєї колекції…

* * *

Навантажений до краю човен схожий у воді на величезну черепаху. Напіврозвалена хатина, де я прожив кілька днів, лишилася далеко позаду за густою зеленою стіною тропічного лісу.

Почуваю себе вже добре.

Сиджу в човні, роздягнувшись до пояса, босий, але в капелюсі. Веслую рівномірно. Піт заливає обличчя. Висока зелена стіна обабіч річки не дає тіні. Сонце нещадно палить. Здається, його гаряче проміння, торкнувшись води, застигає. Нестерпна задуха. Човен пливе проти течії дуже повільно. На ньому ж близько трьох центнерів поклажі. Якби веслувало хоч двоє, було б легше, а самому страшенно важко.

Піщаних мілин, які бувають тут улітку, тепер немає — вони залиті водою. Каймани зустрічаються зрідка. Зате різнобарвних, красивих птахів багато — літають над водою, гріються на сонці. Особливо милують око яскраві папуги, які, сидячи на гіллі, що звисає над водою, поважно стежать за всім навколо. Ці папуги схожі на наших європейських. Живуть вони до ста двадцяти років, як і лісовий полоз — боа констриктор.

Час від часу витираю рукою піт з обличчя. Це доводиться робити миттю, бо сильна течія враз відносить човен назад на кілька метрів. Іноді зупиняюсь для перепочинку, тримаючись за нависле гілля.

Вода в Купарі дуже каламутна і засмічена. Часом доводиться обминати великі, гіллясті дерева. Деякі з них перекривають річку на три чверті.

З води викидається риба. Скрізь, куди не глянь, видно сліди боротьби: там пливе пір'я, там мертва рибина. В природі немає миру і спокою… Ягуарові, так само як і найменшій комашці, щомиті загрожує смертельна небезпека.

Небо чисте, тільки де-не-де біліють маленькі хмарки. Пропливаю повз давно покинуту стоянку розвідників