Читати книгу - "Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї"

Та через пару днів чує гавкіт. Виходить, а там пес його стоїть. І в золотім ошийнику.

Зрадів чоловік, тико питає:

– А тибе пан шукати ни буде? Бо ж знає, де живу.

– Не бійся, пан типер далеко, його до самого царя покликали служити. То я сказав, що як мине одпустить в золотім ошийнику, то стане першим помочником у царя. Він зрадів і одпустив.

Став чоловік жити та багатіти. Раз тико й подумав: «Нивже доля моя у тому маленькому зачуханому щеняті була?»

Наш Кусий хутір знаходився на краю лісу, або, як у нас казали, приліска, бо вважалося, що справжній ліс починається за річкою Нережею, десь за півкілометра чи трохи більше од хутора, на полапськім (за назвою сусіднього села Полапи). З іншого боку, зразу за хутором, на південний захід, простяглося досить велике поле, колись дідове, а на час мого дитинства вже колгоспне. Дід часом підходив до того, вже не свого поля й зітхав: «Чого ж вони так рідко жито посіяли, зас…нці?»

У тому житі, як і в приліску, жили русалки, або навки. До речі, слова «мавка» я жодного (у нас кажуть «жєдного») разу від бабусі не чув. Часом казала «навка», та найчастіше просто «русалка». На запитання, хто ті загадкові істоти, бабуся пояснила:

– То дивчєта такеї, майже як люди, тико ни зусім по-нашому вбрані. Тонка вельми на них одіж, хоть і хороша. Чєсом на голові вінка з польових к’ят носять. Привітні воне, та хто за ними далеко зайде, можуть і залоскотати.

– А чого вони на селі, як усі люди, не живуть? – питав малий Володька Кусий (моє прозвисько в дитинстві – од хутора і від дідового й бабусиного прізвища).

– Бо то ни зувсім люде. То ті, хто маленькими вмирає, дивчєтка, а хто й більшою дівчиною, то русалками стають, тико николи не старіють. А ще мої бабця казали, що якось воне, теї русалки, в лісі як грибе ростуть або од дерев. От росте-росте верба ци береза, а на русальський тиждень од дерева одділяється і стає русалкою.

Русальський тиждень наставав після Трійці, Зелених свят, на початку літа чи наприкінці весни, і тоді нам, дітлахам, внукам, категорично заборонялося заходити в жито, де росли волошки й маки, і відходити далеко від хутора, особливо дорогою, що тяглася мимо того поля. Бо із жита могли з’являтися русалки. Ну, а далі заберуть із собою, кілька чи й одна, і якщо не залоскочуть, то зоставлять у себе й заставлять збирати для них квіти. І так буде, поки не виростеш, а тоді зроблять блукальцем, людиною, котра сама не знає, чого вона хоче. Або заставлять згадувати всіх померлих. І так щодень, доки голова не замакітриться.

Знаючи, що заборона посилює цікавість – а які ж вони, ті загадкові русалки-навки (ми, хлопці, сміялися, що то нявки, від няв-няв, певно, схожі на кішок), бабуся якось дістала з-під образка маленьку свічку й вручила її, а на додачу – коробку сірників.

– Як побачиш русалку, то запали свічку, вона й злякається.

І тоді бабуся пояснила, що русалки хреста не бояться, то чорти, відьми й інша нечиста сила Божого знамення лякаються, трусяться й зникають, а русалки – нє. А от вогню бояться, ще здалеку зобачивши, починають тремтіти й маліють на очах. Або й тануть, ніби справді згорають.

Особливо небезпечним вважався Русальський, або Навський, Великдень. У селі згадували й шанували (в той же час остерігалися) Мерлих (мертвих) Великдень, який відзначався в перший четвер після справжнього, людського Великодня. А от Русальський (Навський) Великдень був теж у четвер на русалчиному тижні. Цікаво, що в сусідніх селах, як я потім довідався, Русальський Великдень і Мерлих Великдень припадав на один день – перший четвер після Пасхи. У нас же вважалося, що на могилках (кладовищі) мертві (чи їхні душі) збираються у Мерлих Великдень, а от русалки мають особливий привілей.

Того дня вони збираються й теж рушають на могилки. Є спеціальні години, коли їх могли побачити, як туди йдуть, – вранці, особливо удень, коли небо затягнуте легкими тонкими хмарами й повітря «бринить». Відразу після опівдня, «коли сонце набік перекочується», й надвечір, як от-от сонце сяде – тоді русалки вже з могилок вертаються. Там вони печаляться про померлих і просять підземного духа, який раз на рік їм і являється, щоб вони не вмерли. Розповідають, що іноді після того Навського Великодня на могилах знаходять принесені русалками вінки й букети з польових квітів.

А ось русальні історії від бабусі Пелагеї, які запам’яталися. Їдному хлопцеві дівчина одмовила, то він ходив сумний. А як раз із сіном йшов, то перестріла русалка й спитала, чого печалиться. Коли хлопець одповів, то почув, що вона може бути його дівчиною, а затим і жінкою. Хлопець пушов за нею в ліс, тико потім вернувся, бо русалки ни любляться, як люди, й дитей у них нима. Хіба чєсом вкрадуть людську дитину.

А то дівчина побачила русалку й звідтоді сама схотіла стати русалкою. Ворожка сказала їй, що тре’ або вмерти, тико ні в якім разі ни губити себе, або обходити поле, де русалку стрітила, до тих пір, доки ни стрітиш вдруге й не пройдеш крізь неї. Дівчина пуйшла до поля й ходила довкола нього, а русалка ніяк ни з’являлася. Коли ж іде довкруг поля нивидимо в який раз дівчина, аж бачить: жито геть пожовтіло, а на краю жінки з’явилися та жати почали. Стала дівчина, й спала в неї полуда з очей. «Нивже ж я так довго ходела?» – подумала. І пушла собі до села. Хтіла помогти жати, тико завстидалася.

Русалки особливо люблять квіти синього кольору, а найбільше – волошки. Тож як стріне русалка хлопця з синіми очима, то або за ним довго ходитиме, або зорабить й за собою поведе. Коли ж хлопець переходитиме межу поля чи лісу (а як в лісі стріне русалку, то як коло дуба проходитиме), має очі заплющити й хитнути головою. То як розплющить – русалка зникне.

Як лоскотатиме русалка, треба сказати, як сміятися захочеться: «Сміху, сміху, звідки приїхав, туди й вертайся, а з мною ни знайся». Або постукати зубами, то русалка й подумає, що то вовк. Бо воне вовків бояться – вовки їх ни їдєть, тико заставлєють перед ними танцювати. А як русалка танцює перед вовком, то вельми марніє, і неї ни видно, тико ледь-ледь