Читати книгу - "Привид Чорного острова"

ліжку, запитавши:

— Хто це?

— Тихіше. Це я. — Білл стрибнув у ліжко, трохи полежав, потім, як давно колись, пригорнувся до сестри. З нею було якось радісно і головне — тепло.

— Ой Мері, ти знаєш — Олесь їде від нас.

Дівчині зразу перехопило подих. Здається, повітря стало густим і його не втиснеш у горло.

— Як? Як він може поїхати?..

— Тато наказав йому пофарбувати шхуну. А потім його відвезуть і висадять на берег. Он що. А я не хочу, не хочу, щоб він їхав від нас. А коли поїде, то хай і нас забирає.

Мері обняла Білла. Їй хотілося плакати, ледве стримала сльози. Вона напружено думала і шепотіла:

— Перешкодити… Олесь не повинен їхати від нас. Не повинен.

Раптом підхопилася з постелі. Хотілося зараз же поговорити з Олесем, попрохати, щоб не їхав, щоб назавжди лишився з нею. Бо як же це? Як вона буде жити без нього?

Мері сіла на підвіконня, обхопила руками коліна й поклала на них голову.

— Придумай щось, Мері. Давай підпалимо шхуну. Давай? Тоді він нікуди не поїде.

— Ні, ні, Білл. Не можна цього робити. Не можна підпалювати, — і вмовкла. А тоді: — А чому не можна? Хто мені скаже — чому не можна? Адже гине моє кохання. Підпалимо. Давай зараз підемо й підпалимо.

Їй стало страшно. Як же вони лишаться на острові без старенької шхуни? І тато довідається одразу, хто підпалив. Все одно життя тоді Олесеві на острові не буде.

— Ні, Білл. Не можна підпалювати. Не можна. Щось інше придумаємо. Ми не пустимо Олеся. Він не повинен поїхати. Не повинен нас із тобою лишати. А що ми можемо вдіяти? Що?

На світанку Мері розбудила брата, й він потихеньку почвалав до своєї кімнати. Лігши поряд з Олесем, обняв його за шию й заснув.

Удосвіта, подоївши корів і прибравши на фермі, Мері повернулася до кімнати й почала старанно чепуритися біля люстерка. Двічі збивала волосся — все їй здавалося, що зачіска не вдалася.

Дівчина уважно розглядала себе. Ну, хіба вона не гарна? Струнка, висока, і руки в неї ніжні, з довгими пальцями. Гарні великі й сині-сині очі. Недарма ж виросла біля синього океану.

І раптом сум охопив її. Коли б вона була гарною, Олесь, напевне, покохав би її. Покохав би, всупротив батьківській забороні. Немає перешкод для кохання. А він…

То навіщо ж чепуритися? Може, сподівається підкорити його серце? А як його підкорити, коли в тому серці вже є інша? Цікаво побачити її. Напевне, вона краща од неї. Олесь не може покохати негарну.

А втім — ого, ще й скільки на світі є дивного. І взагалі невідомо, чому закохуються чоловіки в негарних, а дівчата віддають серця зовсім не тим, кому хочуть.

А може, їй таки боротися за Олеся? Хоч вона й не вміє як слід кокетувати, та спробувати можна. Хіба це важко? Зараз ось піде на шхуну й спробує. Може, тоді Олесь і не поїде з цього острова?

Мері легенько намастила губи помадою, бризнула на себе запашними духами й пішла з кімнати.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Олесь фарбував правий борт шхуни. Ну й трухлява ж! Здається, подме вітер — на порох розсиплеться. Давно її треба списати на берег.

У Олеся на шиї кандейка з фарбою. Він шпаглею та дротяною щіткою обідрав стару фарбу і зараз пише синіми літерами на борту назву — «Мері». Сині літери старанно обвів жовтим. Вийшло надзвичайно гарно. Тоді Олесь спустився на берег. Біля візка з фарбами сиділа Мері й усміхалася. Вона була якась особлива, дивилася у вічі Олесеві. Погляд дівчини зовсім не той, до якого звик Олесь. У ньому іскрилася радість, стрибали веселі бісики, ніби Мері мала щось зробити надзвичайне. Та бісики ті несподівано ховалися, і тоді в погляді були покора і ніжність.

— Здрастуй, містере Олесь. Адже ми сьогодні ще не зустрічалися?

— Здрастуй, міс Мері. Бачиш, як я написав твоє ім'я?

Мері аж сплеснула руками.

— Гарно! Це ти навмисне?

— Звичайно, навмисне. Мені хотілося, щоб твоєму татові сподобалося.

— Татові… а не мені?

— І тобі, звичайно.

— Чом ти мені не сказав, що збираєшся їхати від нас?

— А хіба твій батько не казав тобі?

— Ні.

— Я гадав, що це ти запропонувала. І зрадів. Адже ти справді хочеш зробити мені приємність.

Мері насупилася. Брівки збіглися до перенісся, погляд став гострим, а коли заговорила, голос у неї бринів образою.

— Я. Так, це я запропонувала. Їдь. Їдь швидше й ніколи не повертайся. — Мері несподівано обхопила голову руками і заплакала.

— Мері, заспокойся. Ти розумієш…

— Я все розумію. Все. Їдь до своєї коханої.

— Навіщо ж так? Вона не моя. У неї є чоловік.

— Ти її кохаєш — Галину. Це я знаю. Коли ти був без пам'яті, вимовляв її ім'я. Але я тоді не могла зрозуміти, що воно означає. Їдь до неї.

Плечі дівчини здригалися від ридання. Та нараз Мері заспокоїлася і сказала:

— Іди фарбуй шхуну.

— Гаразд. Піду.

Олесь набрав у кандейку зеленої фарби і пішов до трапу.

— Мамо, мамо, що я наробила! Це я повинна завдячувати тобі. Це ти мене навчила, як діяти, щоб Олесь лишився на острові. Коли я спала, то мені мовби хтось серед ночі прошепотів на вухо: а ти про все розкажи Олесеві. Про скарб і про те, що Фреда розшукує поліція за вбивство. Розкажи Олесеві, а потім хай про це довідається