Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

нас тут не північний полюс, де бродять білі ведмеді. До вас у цій квартирі жив великий вельможа з Алжіру — чи то бек, чи принц. Він був дуже задоволений. У вельможі було самих служників шість чоловік, і він ніколи не виходив на вулицю без охоронця. Казали, що у нього в Алжірі — гарем, де дуже багато красунь. Дикунство, мосьє, нічого не вдієш!

Як виявилось, квартира й справді була зручна і пристойно умебльована. Однак і ціна була пристойна — шістсот франків на місяць.

З того, як розхвалювала її консьєржка, Василь зрозумів, що сподіватися скидки нічого, і не торгувався.

— Завтра ми приїдемо з дружиною і, якщо їй квартира теж сподобається, ми наймемо її, — сказав він, оглянувши все.

Лізі квартира сподобалась, особливо камін. Вона вже уявляла собі, як у негоду сидітиме вечорами біля каміна з книжкою, прислухатиметься до веселого потріскування полін у вогні і чекатиме Василя.

— Квартира чудова, але ж ціна! — сказала вона.

— Париж вартий меси! — пожартував Василь і сказав тітці Ежені, що залишає квартиру за собою.

Повертаючись того вечора додому, Василь і Ліза обговорювали важливе питання: як їм попрощатися з людьми в маленькому містечку, з людьми, яким вони були дуже вдячні.

— Ти гадаєш, що неодмінно треба влаштувати вечерю? — запитувала Ліза.

— Що означає — неодмінно? Можна виїхати, обмежившись візитом ввічливості — попрощались і поїхали. Але нам треба, щоб у цих гарних людей лишилася добра згадка про нас. Хто знає, як складуться наші справи далі, — чи не знадобляться нам провінційні друзі?

Вечерю замовили в ресторані мосьє Дюрана. Запросили всіх знайомих: мера, кюре, начальника поліції, Ренара, самого Дюрана, — цього разу всіх з дружинами.

Чоловіки віддали данину міцним винам, трохи захмеліли. Язики розв'язались, усі наввипередки намагалися сказати щось приємне Кочекові та його милій дружині. Особливо красномовним був Франсуа Ренар.

— Скажіть, друзі, хіба в мене не особливий нюх на людей? Мені досить було заговорити з мосьє Кочеком, щоб відчути, яка він людина. Адже це я умовив його зупинитися в нашому місті. За ваше здоров'я, дорогий мосьє Кочеку! — Товстун підвівся з келехом у руці. — Бажаю вам усіляких успіхів. Сподіваюсь, наша дружба не закінчиться сьогоднішнім днем. Завжди, за будь-яких обставин можете розраховувати на мене і на моїх друзів.

— Франсуа правду каже, — взяв слово мер. — Ви, мосьє Кочеку, завжди можете розраховувати на нашу підтримку. Наше місто хоч і маленьке, але люди тут благородні!..

— Мосьє Кочек добрий християнин! — сказав кюре. Навіть похмурий, скупий на слова начальник поліції розчулився і почав довго говорити про те, що особисто він завжди ставився до іноземців, які живуть у Франції, з певною підозрою. Що ж до всіма поважаного мосьє Кочека, то він — щасливий виняток, цілком благонадійна людина. Такі люди, як мосьє Кочек, дурниць не роблять і політикою не займаються! На закінчення він сказав, що в нього є приємний сюрприз для мосьє Кочека та його дружини: на клопотання пана мера поліцейське управління задовольнило прохання мосьє Кочека і постановило видати йому та його дружині дозвіл на постійне проживання на території всієї республіки, за винятком її заморських володінь.

Ці слова начальника поліції було зустрінуто дружними оплесками і дзвоном келехів.

А в неділю рано-вранці, коли містечко ще спало, Василь і Ліза виїхали до Парижа.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Щоранку Василь і Ліза жадібно накидалися на газети. В паризьких кіосках були «Известия» і «Правда», але Кочеки тільки поглядали на них, не насмілюючись купити. Хоч і вважалося, що Василь, проживши кілька років з батьками в Росії, знає російську мову, все-таки ризикувати не хотілось. Вони читали газети французькою, німецькою, англійською мовами, на той час англійською мовою добре володіла тільки Ліза. Звичайно, вони розуміли, що офіційні повідомлення ніколи не розкриють їм дії потаємних пружин, які рухають політику європейських країн. Та надійніших джерел інформації в них поки що не було, і це змушувало до певного часу задовольнятися газетними повідомленнями. А хотілося знати більше і, головне, точніше, бо події в світі розвивалися в ті роки з небувало тривожною швидкістю.

Усі, навіть люди, далекі від політики, розуміли, що Лозаннська конференція по роззброєнню, організована в 1932 році великими державами з єдиною метою відвернути увагу народів від дедалі більшої воєнної небезпеки, провалилася. На цій конференції представники двох держав, потенційних союзників у майбутньому — Японії та Німеччини — маневрували як могли. Закінчилося тим, що Японія вийшла з Ліги Націй, а представник Німеччини покинув конференцію.

До цього німці настирливо вимагали перегляду Версальської угоди, наполягали на рівноправності в озброєнні, — немовби члени Ліги Націй зібралися в Лозанні не задля зміцнення миру, а щоб якнайшвидше озброїти держави. Свої вимоги німці пояснювали почуттям національної гордості. Як не дивно, військові претензії переможеної країни викликали співчуття в більшості держав Антанти. Це співчуття особливо відверто виявили на конференції американці. Більше того, уряд Сполучених Штатів радив Англії підтримати Німеччину, та й Францію умовляли не чинити опору. Щодо Італії, то вона відверто підтримувала Німеччину.

Франція не була ще слухняним партнером США. Прем'єр-міністр Ерріо, розуміючи небезпеку переозброєння Німеччини, робив відчайдушні спроби, щоб коли вже не відвернути, то хоч відтягти перегляд Версальської угоди.

Німці, в свою чергу, намагалися приспати пильність французьких політичних діячів розмовами про загрозу комуністичної революції. В той час, як канцлер фон Папен пропонував Франції вічний союз, об'єднаний генеральний штаб, військовий міністр фон Шлейхер та міністр закордонних справ фон Нейрат доводили всім, що коли союзники не підуть на перегляд принизливої для «Великої Німеччини» Версальської угоди і не погодяться на рівноправну її участь в озброєнні, то для Німеччини залишиться один шлях — договір про дружбу з Радянським Союзом.

Нехитрий маневр вплинув. США і Англія почали звинувачувати французький уряд в упертості і досить прозоро натякнули, що внаслідок своєї непримиренності Франція ризикує залишитися в ізоляції.

Недалекоглядних цих політиків анітрохи не бентежило, що зовнішню політику Німеччини спрямовував голова дуже могутнього в