Читати книгу - "Оранжеве сонце"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Каменю Вогонь не їсть, лише розпікає. І ми не дамо Вогню зійти з каменю!
— Нас Вогонь не послухає! — стояв на своєму То. — Вогонь з вітром перелетить на дерева!.. І тоді його ніщо не спинить.
Е задумався — не знав, що сказати тепер. То, певне, має рацію.
— Хай Вогонь помре! — ще раз повторив То.
Е озирнувся — з-за камінної перепони Вогонь більше не кидав відсвітів, бо над землею з'явилося розпечене коло. Воно було червоне і не пекло очей. А вдень довго на нього дивитись не можна. Розпечене коло — теж Вогонь!.. Але не їсть ні дерев, ні звірів, ані людей!.. Лише гріє. Опівдні гріє до млості, до змори. І тоді все живе ховається у затінок. Але й тоді ніхто не боїться розпеченого кола! А цей Вогонь, що зараз жадібно пожирає гілки, так і поривається відірватися від землі, перелетіти на більшу поживу! Проте він, напевне, і не думатиме летіти, коли його не так щедро годувати. Тоді він не матиме сили відриватися клаптями і перекидатися на дерева! Тоді він сидітиме нишком на кам'яній місцині!
Е знову просвітлів. Ці думки видалися юнакові такими переконливими, що він відразу почав викладати їх другові.
— А навіщо нам Вогонь? — просто спитав непіддатливий друг. — Навіщо?..
— Як навіщо? — вигукнув Е, але відразу змовк, бо і сам не знав. І справді, навіщо їм Вогонь?.. Адже ще ніхто з чаків і в подумках ніколи не гадав удаватися до дружби з Вогнем, з цією злою силою, що все нищить на своєму шляху. Вогонь міг бути прихильний хіба що лише до одного Е, а не до всіх чаків. І, може, саме через те Вогонь заступився за нього, що всі зреклися його, вигнали з племені. Але ні, не всі зреклися! Хіба Ни зреклася Е? Або матінка Уф? Чи брати та сестри? І сам То не зрікся, хіба що зречеться зараз, коли Е повернеться до Вогню, щоб і далі годувати його!
Е відчував, що його вабить до Вогню, як вабить і до розпеченого кола, до його світла і тепла, до тієї млосної духоти, яку воно викликає, викотившись на середину неба. Е знав, що зараз має зробити вибір між Вогнем і То. Але ж якщо Вогонь має прихильність до Е, то хіба він виявить ворожість до його друга? Чи до матінки Уф, до сестер та братів? Отож треба якось прихилити То до Вогню! А як?..
— Нехай То принесе Вогневі гілок, — уже благально промовив Е. — Вогонь їстиме їх, Вогонь зрадіє!..
— То не хоче! — з. тією ж непохитною твердістю заперечив друг. — То не хоче дружити з Вогнем!
— Тоді Е сам принесе гілок, а То хай подивиться.
То нічого не відповів, і Е сприйняв це як згоду. Він майнув на схил гори по гілляччя. Коли повертався назад з оберемком гілок, То перетяв другові шлях.
— Е не ступить далі!
— Чому?
— Е загине!
— Е житиме! Е уже довго стояв і сидів поряд з Вогнем. І Е живий! Хай То зачекає.
Врешті дійшов до багаття, що вже пригасло. Цього разу не віддав усіх гілок Вогневі, а лише частину. Тепер юнак був певен — Вогонь не відриватиметься клаптями, не так палахкотітиме, і То, коли ще стоїть неподалік, бачитиме малий Вогонь. Тоді, напевне, зважиться підійти ближче.
Від чергової пайки гілляччя Вогонь пригас, окутав усе. довкола своїм сизуватим димом і про щось заворкотів усередині купи. А зокола, крім щебету пташок, ніяких звуків більше не долинало. Невже То пішов?..
Ніби якась ковзка гадюка заповзала юнакові в груди, вона всмоктувалася у тіло, липла до горла, примощувалась, неначе збиралася звити там собі кубло. Увесь гніт самотності, що зненацька наліг на плечі, подолав, здавалося, всю бадьорість, забрав останні сили.
Тривожна ніч, сповнена жахів і великого напруження, давалася взнаки. Змора хилила до землі. На Е линув їдкий дух Вогню і не зігрівав, а все повніше наливав тіло чимось болісним, гнітючим. Сісти на камені і заплющити очі!.. Сісти, сісти…
Е не знав, скільки він просидів із заплющеними очима, тільки коли раптом схопився від якогось підозрілого шарудіння, то йому здалося, що спав усього мить. Та Вогонь уже не горів — дивився одними вуглинами-очима, по краях яких біліли, ніби тріпотливі повіки, легенькі попільці. Ті очі неначе скаржились, що Е не дає їм поживи. Е поклав на пригаслі вуглини нову пайку гілляччя.
Нараз чийсь легкий стрибок насторожив юнака. Він оглянувся і побачив То, який стояв коло виступу каменя. У всій постаті друга відчувалась напруга, а на обличчі — тривога.
— Хай Е тікає! — гукнув То. — Сюди ідуть чаки!..
— Чаки?! — з уст вигнанця вихопилися і тривога, і острах, і лють. Він обіруч схопив довбню. Чого вони йдуть? Що їм тут потрібно? Чи йдуть на полювання?
— Е не тікатиме? — запитав То.
— Хіба чаки хочуть убити Е?..
— То не знає. Чаки бачили уночі видиво…
Е підійшов до друга. Поглянув униз.
— Е не бачить нікого.
— Хай Е гляне туди, — сказав То, показуючи у напрямі величезної гранітної брили. — Чаки обходять брилу.
Юнаки не стояли на видності — їх приховував кущ глоду, вкритий ягодами, що вже починали червоніти. Е обвів очима кам'яні бескиддя, але нічого не запримітив.
— Де ж чаки?..
— За брилою.
— Що ж їх там зупинило?
— То не знає.
— То добре розгледів їх?
— Очі То добре бачать.
Раптом То вп'явся поглядом у тонкий, але високий і в'юнкий стовпець сизого духу Вогню, що снувався у небо до розпеченого кола.
— Чаки побачили дорогу, якою Вогонь пробирається до розпеченого кола! — вигукнув То.
Е стрімко озирнувся: доріжка від Вогню і справді струменіла прямо до розпеченого кола. Чи не це відлякувало чаків? Дух
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оранжеве сонце», після закриття браузера.