Читати книгу - "Заборонена кімната"

розкішні вілли, що потопали у великих садах з басейнами, альтанками і тенісними кортами. Там не стрінеш «фольксвагена». Вилизаними алеями безшумно пролітають восьмициліндрові авто, а на аеродромі поблизу Південної стоять приватні літаки.

— Ви переселилися? — пожартував я.

— Працюю там.

— Нянькою? — Це теж мав бути жарт.

— Так, — відповіла дівчина. — Нянькою.

— Не можете підшукати чогось кращого?

Вона спохмурніла.

— За краще треба боротися. Мені пропонував один позувати для фото. Могла б заробити купу грошей. Він не міг зрозуміти, чому я віддала перевагу чужим дітям. Не зрозумів, чому я хочу стати дитячим лікарем.

— Скільки семестрів ви закінчили?

— Чотири.

Я швиденько підрахував. Навчання медицині — тривала і коштовна річ.

— Ви мужня людина. Знаєте, скільки дітей ще доведеться вам виняньчити, щоб закінчити навчання?

Раптом лід став танути.

— Тато і я підрахували. Я досягну свого. Правда, тепер буде важче.

— Отже, підете до фотографа?

— Ні!

Ми стояли посеред тротуару, і нас обминав вечірній потік перехожих. Згодом змушені були відступити до вітрини, але і там заважали всім.

— Ходімо вип'ємо кави, — запропонував я. — А потім я одвезу вас. Згода?

— Буду вам дуже вдячна.

Я знав маленьку кав'ярню на сусідній вулиці, і ми попрямували туди.

У вітринах відбивалося сонце. З широко відчинених вікон якоїсь крамниці долинав запах підсмаженої кави. По іншому боці вулиці їхала радіомашина, антена коливалася.

— Мабуть, через мій дзвінок ви мали неприємності. Я назвалася графинею.

Мені враз стало весело.

— Не біда. Відтепер мене будуть поважати.

— А кого поважаєте ви?

— Нікого.

— Для цього ви надто гордовитий?

— Я вважаю, що це жахливо, — відповів я. — Але чим же зарадити? Хто хоче йти вперед, мусить не зупинятися ні перед чим. Мій друг Олафсон нещодавно прочитав мені цілу лекцію на цю тему. На його думку, найбільше шансів мають циніки. Або люди із зв'язками. Або такі, що ще до сорок п'ятого були в силі. Шкода, тоді я був ще малий. Отже, міністром уже не можу стати.

— Мій батько теж був наці, — спокійно заявила вона.

— Який?

— Просто попутник. Спочатку офіціант, потім польовий жандарм.

— Шкода, — сказав я. — Він мав би бути генералом. Обер-штурмбанфюрером теж непогано. Тоді зараз він був би директором якогось пристойного концерну, мешкав у Південній, грав з іншими директорами в гольф, а по суботах літав би у власному літаку до Швейцарії.

Вона різким жестом обірвала мене. Я зупинився.

— Ви глузуєте?

Дивилася на мене великими серйозними очима.

— Ні. З цього приводу ліпше плакати. Та ми вже звикли до цього. Сльози зараз непопулярні. Бо вони не розкіш, і це їх знецінює.

Кафе було майже порожнє. Лише дві літніх дами сиділи за столиком, зів'ялі й сивоволосі, застебнуті аж до підборіддя. Легковажне вбрання Полетти напевне їм не сподобалося.

Я провів дівчину до свого улюбленого місця — в оповиту плющем нішу. На скатертині і шпалерах розпліскувалося світло настільної лампи.

— Що ви будете пити?

— Я хотіла б кави з молоком. Але прошу вас — платитиму сама.

— Про це потім, — сказав я.

Підійшла офіціантка. Я замовив каву з молоком, а для себе мокко і коньяк. Дами витріщилися на нас, я ж демонстративно повернувся до них спиною. Мені було чути, як вони засичали.

— Чого ж ви домоглися? — нетерпляче спитала дівчина.

Вона сиділа дуже близько, коли нахилялася, я бачив дещо більше, ніж її плечі. Плечі в неї були вкриті рівним загаром, нижче оксамитова шкіра була сніжно-білою. На жаль, я задивився трохи довше, ніж належало. Дівчина помітила це і підтягнула сукню, нагородивши мене глузливим поглядом.

— Ви більше б цікавилися моїм батьком…

— Якщо це залишиться поміж нами…

Полетта сердито відкинула голову назад. Світло лампи ковзало на її волоссі, виграваючи в ньому маленькими зайчиками.

— Ви розмовляли з прокурором?

Я подумав, що дівчину треба трохи підготувати.

— Не чекайте чудес, — почав я, — бо прокурори завжди песимісти. Їм і платять за те, щоб вони думали про всіх погано. І вони стараються.

Принесли каву. Коньяк теж. Я підсунув чарку до дівчини.

— Хочете?

— Ви замовили й для мене?

— Можна збрехати?

Не доторкнулася до чарки. Сиділа дуже спокійно. Зайчики більше не стрибали в її волоссі.

— Кажіть мені правду.

На жаль, інакше я і не міг зробити. Милосердна брехня не допомогла б ні їй, ані батькові. І не я винний, що ця правда була гіркою.

Коротко і обережно я розповів про те, що дізнався від Олафсона. Виклав його думку і думку Франка. Про Фассбендера-молодшого я поки що змовчав: цинізмом не допоможеш жодному клієнтові.

Полетта вислухала все мужньо, мужніше, ніж я чекав.

— Отже, справи кепські, — сказала вона. — Я так і думала.

Це мені дуже сподобалося. Я побоювався сцени. Сліз. Відчаю. Юристам це добре знайоме. Щоправда, дівчина все ж трохи розхвилювалася. Це було видно хоча б з того, що вона перестала звертати увагу на свою сукню. Хитала ногою, закусивши нижню губу і зморщивши лоба.

— Хто, — раптом спитала вона, —