Читати книгу - "Зневажаючи закон"

Сверчевського. Знову доведеться стояти годину або й дві…

Він нахилився й поцілував дружину в білявий кучерик на скроні. Довелося з'їсти черствий хліб — кажуть, що це здоровіше, потім він зварив собі яйце, а ковбаси та редису не торкався, запив гарячим чаєм. Запаливши сигарету, він підвівся й виглянув у вікно. Надворі сіявся дрібний дощик.

— Про що замислився? — спитала дружина, побачивши що він не бере ні плаща, ні течки.

— Та допит у мене сьогодні…

— Важкий?

— Цей тип взагалі не бажає розмовляти. Може, хоч нині пощастить?

— Занадто мало про нього відомо? — здогадалася жінка.

Чоловік лише кивнув. Скільки ж часу, скільки років потрібно, щоб збагнути людину по-справжньому! А він допитав його лише тричі… Та й які то були допити — скоріше прокурорські монологи, бо затриманий тільки кидав «так» чи «ні», дивився кудись убік або під ноги… Що вдієш, доведеться робити нові й нові спроби, такий фах він собі обрав. А крадіжка кільканадцяти кілограмів токсичних препаратів — це, що не кажи, зовсім не дрібничка. Ні, впертий злодій стане-таки перед судом, хоч зараз до обвинувачення ще далеко, як до зірок…

Прокурор знову виглянув у вікно. Дощ не збирався вщухати. Довелося брати плаща, течку й остогидлу парасольку, яка завжди йому заважала й щоразу десь губилася. Своєї машини подружжя ще не придбало, тому він покірливо став у хвіст довжелезної черги на автобусній зупинці. Під'їхав «Ікарус», і, як завжди, усі скопом посунули до дверей, стусаючи й відштовхуючи одне одного. Прокурор Бялецький утиснувся останнім, але влаштувався досить-таки зручно, бо потрапив на круглу рухому платформу, що сполучала обидві половини автобуса. Тут йому принаймні не лізли у вічі малюночки та листівки, що ними були геть заліплені вікна. Втім, їхній зміст він і так знав, бо часом їх приносили до прокуратури. Ось уже два тижні, як він перестав на них реагувати; ці «витвори» були завжди однакові за змістом, змінювались лише малюнки та епітети.

В кабінеті, який він займав разом із прокурором Хожснцьким, ще нікого не було. Ввійшовши, Бялецький не знати вже вкотре пересвідчився, що це винятково похмура й жалюгідна кімната. Чи то через сірі стіни та старі обшарпані столи, чи, може, тому, що за вікном не вгавав дощ? Ні, все ж таки, мабуть, причина полягала в допиті Яна Завадовського; який мав жалюгідний вигляд і не відповідав на жодні запитання.

Але він усе-таки спустився до буфету. Присьорбуючи каву, він подумав про Малгосю: бідолашна зараз стоїть у довжелезній черзі за батонами, потім бігатиме шукати пральний порошок і, напевно, ніде не знайде. Якщо встигне, то ще поїде на Прагу, бо казали, буцімто там у якомусь магазині вчора були леза для гоління, оббігає шість або сім інших магазинів і не знайде електричних лампочок. Додому повернеться змокла, стомлена й сушитиме собі голову над тим, з чого робитиме обід. Ага, згадав він, доведеться придбати звичайний дешевий приймач із живленням від струму, бо де ж зараз дістанеш ті кляті батарейки, а про трансформатор годі й мріяти. Без приймача ж дуже незручно, особливо коли телевізор знову зіпсується. Механік неодмінно скаже, що запасних частин немає…

«Такий приймач, — міркував він, підіймаючись сходами, — повинен коштувати не більш як дві тисячі. Так, так, я нещодавно десь бачив «Гевонт» за тисячу шістсот».

О пів на дев'яту прийшов Хоженцький, а конвойний привів Завадовського.

— Слухай, мене чекають на засіданні суду, — сказав Хоженцький. — Якщо хтось телефонуватиме, занотуй, будь ласка. А я в перерву заскочу.

Він подивився на скоцюрблену, жалюгідну постать колишнього старшого інспектора кооперативу «Нове майбутнє», співчутливо поглянув на Бялецького й вийшов.

— Сідайте, будь ласка, — запросив прокурор.

Завадовський трохи повагався, потім усе-таки наважився сісти по той бік столу. Здавалося, слова прокурора доходять до нього з певним запізненням.

— Як ви себе почуваєте? — уривчасто спитав Бялецький. Відколи лікарі вирішили, що підозрюваного можна виписати з в'язничної лікарні і його було передано до звичайної камери, запитання про самопочуття було скоріше виявом чемності з боку прокурора. Але Завадовський на запитання не відреагував. Тоді прокурор сам собі відповів:

— Бачу, що непогано. Отже, прошу пояснити, навіщо ви привласнили психотропні препарати з кооперативного складу? Поставлю питання руба: ви наркоман?

— Ні! — не вагаючись відповів колишній старший інспектор.

— Чи постачали ви наркотики іншим особам?

Завадовський зіщулився, наче йому раптом стало холодно, й прокурор мимоволі поглянув, чи не прочинилося бува вікно. Усе було в порядку. Якийсь час у кабінеті панувала тиша.

— Чекаю на відповідь.

— Я… я мусив… — видушив нарешті в'язень.

— Хто вас примушував? Хто?

Знову запала мовчанка. Кава підбадьорила Бялецького, але всі його спроби розбивалися об мур, що ним оточив себе підозрюваний. Але від чого той мур? Завадовський когось боїться? Чи стереже своє джерело прибутків? Трохи поміркувавши, прокурор вирішив ризикнути.

— В який спосіб вас шантажовано?..

Отут Завадовський уперше здригнувся, підвів голову й глянув на нього з невдаваним подивом. У цій людині наче зненацька щось прокинулось, очі заблищали жвавіше.

— Чи не набридла вам отака мовчанка? — наполягав Бялецький. — Скільки ж ми з вами бавитимемося в допити? Я промовляю до вашого здорового глузду, ви ж, зрештою, людина розумна, маєте вищу освіту…

Він урвав, побачивши, як на коротку мить зсудомило обличчя затриманого.

І саме тоді Бялецькому пригадалася розмова з приятелем — капітаном Полонським.

— Знаєш, Тадеуше, він здається мені якось дивно несхожим на інженера.

— Та хіба ж людина може бути схожою або несхожою на інженера? — розсміявся прокурор.

— Та справа не в тому… Ну як тобі це розтлумачити? Цей тип щось приховує. Ми начебто ретельно вивчили його минуле, але щось там негаразд.

— Надто плутано пояснюєш…

— Можливо, але… — Полонський завагався. — Бачиш, він так зачаївся, наче в нього є що приховувати, щось таке, що вплинуло на все його життя. А він має амбіцію, та ще й дуже дражливий. Ось чому я гадаю, що