Читати книгу - "Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею"

Смоляковим ледь видно контури загратованого вікна. Від протягу стукає кватирка. Тихо, поступово посилюючись, вступає музика: квартет віолончелістів «Apocalyptica» грає композицію групи «Metallica» «The Unforgiven».

Валерій (звертаючись до темної плями). Чому?

Упізнати Валерія важко: обличчя його густо набілене, на щоці — темна сльоза.

У відповідь голос лунає відразу з усіх динаміків залу: малої виносної тургелі під стелею і двох великих колонок, що стоять обабіч бічних драбин, близько до першого ряду. Підключається «озвучення» на балконі оператора, навпроти сцени. Звук плаває, зміщуючись в різні боки. Створюється враження, що відповідає приміщення театру.

Чотири віолончелі, розкидані квадро-звучанням, підсилюють це відчуття.

Голос. Тому що бачу. Ось іде людина: задоволена, щаслива. Дівчині тюльпани тягне. А я знаю: йому не жити. Тиждень залишився, від сили. Попереджати? Пробував… Коли молодий був. Морду били, матюками обкладали. У дурці три роки відтарабанив. (Гучне зітхання.) І те сказати: іноді зі шкури пнешся, допоможеш людинці… А потім виходить: дарма. За рік-другий і сам на той світ загримить, і ще когось із собою прихопить. Для рівноваги. Дурна справа, синку: людям допомагати. Краще горілочки, горілочки…

Валерій (прикурюючи чергову сигарету). Чому ж зі мною розговорилися? Впав у вічі?

Прожектор блимає, темна пляма змінює контури.

Чується булькання.

Голос. На хрін ти мені лисий впав. Хоча людина ти… Не те щоб дуже хороша, але все ж таки не мерзота. Не гнида. Серце у тебе боліло. Я й зірвався. Зрозумів: цей повірить…

Валерій (знущаючись, поступово розпалюючись і переходячи на «ти»): Повірю, значить?! На іншого стрілки переведу?! А як я тому хлопцеві в очі дивитися буду, ти подумав? Коли купчу підписуватиму? Може, підкажеш, кому свиню підкласти? Ось ти, ти сам — купи, а? Недорого продам! Або — подарую? За копієчку?!

Голос (стомлено). Не кип'ятися. Мені твоя цяцька не треба. Сам вирішуй, сам шукай. Я тобі й так вже більше ніж потрібно сказав.

Валерій бере за шийку порожню пляшку з-під горілки.

У звучанні квартету віолончелістів наростає жорсткість.

Єдиний прожектор блимає все частіше. Поряд з ним, на сталевому тросі, зі стелі спускається куля, обклеєна осколками дзеркала. Куля крутиться, на стінах «чорного кабінету» починається завірюха «снігу». Біле обличчя Валерія виблискує.

Валерій. Ясновидець хрінів! Ні, ти у мене приймеш подаруночок!.. нікуди не дінешся, гад…

Він схоплюється, з гуркотом перекидаючи стілець, б'є пляшкою об підвіконня. Дзвенить скло. У руці у Смолякова — «трояндочка». Гострі сколи скла блищать в мигтінні прожектора.

Валерій обертається до темної плями.

Голос. Це не вихід, Валерію Яковичу. Сила тут — пусте. А скло прибери. Долю дратувати — себе втрачати. Мене тобі не бачити. Значить, по мені удариш, по своєму горлу різнеш. Теж вихід, але аварійний. Давай краще на посошок…

Музика різко уривається. Прожектор гасне.

Припиняється «сніг».

16

Клятий ліхтар! Прямо в око світить. І дзижчить. А ми тебе, красивого, зараз притиснемо… Шкода, жодного каменя поряд немає. Навмисне поховалися. Борються за чистоту вулиць. Нічого, ось, замість каменя буде. Н-на! Промазав, блін. Ну і фіг з ним, з ліхтарем. Піду-но краще додому. У метро. Якщо пустять. Пустять, нікуди не дінуться. Йде людина: пристойна, солідна, звучить гордо… Хомо ест! Не такий вже я й п'яний. Тобто п'яний, звичайно. Але не такий. А такий. Рівно йти можу. От так. І ще от так. І отак.

Можу!

Славно ми з Глібичем посиділи. Я теж ясновидець. Як у воду дивився: допоможе — добре. Не допоможе — нап'юся з хорошою людиною. Напився. З хорошою. Обидва тепер хороші. Обер-р-режно, дубина! Це я не вам. Це я собі. А Глібич молодець. Як мене попустило, навіть ображатися не став. Давай, говорить, краще ще по сотці бахнемо. Ну, ми і бахнули. По сотці. У нього в заначці зберігалося. А потім я в продуктовий збігав: додати. Я люблю тєбя, жизнь!.. я шагаю с работи устало… Повітря. Свіже. Рай після дідової комірки. До речі, а чим це я… Чим в ліхтар запустив? От тобі й на! Цяцькою запустив! Спадком триклятим. Була кулька, спливла кулька. Що тепер? А хрін в пальті тепер! Я люблю тєбя, ж-жи… З'їв, Глібич?! Дарма ти мене лякав. Ось викинув — і накось-викуси. Давно треба було…

Ну ти, братик, зовсім знахабнів. Де це бачено, щоб кіт — і прямо під ноги? Сидить, блохастий. Мружиться. Киць-киць-киць… Що у тебе там? Мишка? Поділитися хочеш? Спасибі, я мишами не закушую. Блін! Де ти його знайшов? А ну віднеси, де взяв! Я кому! к-кому сказав?! Стій, паршивець! Стій… Ну та, розігнався — «стій»!.. Повернулася. Кулька повернулася. А шарік вєрнулся, а он галубой… Ця-цька. П-падла ти, Глібич, пірамідон хеопський. Було щастя — біс заніс. А тут не біс, а кіт. Учений. І не заніс, а приніс. І не щастя, а…

Ну і гаразд. Гаразд, Глібич. Заберу я його. Може, ти і правий. Блін, найшло на мене. Сцена ця клята, очі б не бачили. Я — у залі. А поряд цей… Скоморох. Глядач, з квитком. Бачить. Усе бачить. І на мене коситься. Киває. Схвалює. Коли я пляшку розбив, навіть палець великий відкопилив. Мовляв, браво. А я йому у