Читати книгу - "Морська чайка"

морський берег, натоптує тютюном свою люльку. Я знову припадаю до подушки. Вона така м'яка, така тепла, така ласкава…

— Ге, туди к бісу! — насміхається дід. — Я думав, ти справжній рибалка, а ти сонько!

І тільки тепер я згадав, що сьогодні ми з дідусем домовилися йти в море ловити рибу. За одну мить я сплигнув з постелі, натягнув на плечі майку, зиркнув у морський простір.

До дня ще було далеко. Навколо ледь-ледь посвітлішало, але море було таке ясне, таке синє і таке манливе, що я відразу ж забув і про сон, і про теплу м'яку подушку. Мені чомусь захотілося співати, танцювати, негайно сісти в баркас і пливти аж ген туди, де море сходиться з небом, де рожевіє ледве помітна ніжна смужка, вказуючи, що саме тут зійде веселе літнє сонце.

Дідусь мовчки бере вудки, весло, натягає на голову крислатого бриля і, попихкуючи люлькою, рушає з двору. В одну мить я його випереджаю. Мені хочеться покликати з собою і Коську, і П'ятницю.

Та П'ятниця з Робінзоном уже переправлялися на туго надутому колесі на свій безлюдний острів. Я хотів був покликати П'ятницю, а потім роздумав: для чого ж кликати людину, яка непостійна в своїх рішеннях? Тільки вчора він казав, що більше не водитиметься з Робінзоном і подружить зі мною, а сьогодні, Ще й на світ не зайнялося, поплив на безлюдний острів.

Ми спустилися на берег моря, неквапливо пройшли до рибальської бази. На мій подив, Коська вже сидів на баркасі, знічев'я кидав свою вудочку в тихе море. На його кукапі вже теліпалося з півдесятка сірих бичків.

Біля риббази дідуся зустрів Жорка-одесит.

— Здравжлав, Кузьмо Івановичу! — підніс він по-військовому руку до кашкета.

— Здоров, моряк! — крекнув дід.

— Моторка під повними парами. А шьо ви гадаєте? Сьогодні може взяти. І кнут піде, і камбала, гляди, схопить здуру.

Жорка-одесит зняв з кілка, до якого був прип'ятий баркас, вірьовку, а дід мовчки відіпхнувся веслом від берега. Ми з Коською примостились на носі на широкому полику.

Баркас повільно відійшов од берега. Я дивився через борт у воду. Вода була така прозора, така чиста, що все дно, покрите камінням та зеленими водоростями, було мов на долоні. Я запримітив на дні велетенського краба, що, чіпко переставляючи свої руді клешні, дерся на великий камінь.

Враз зревнув мотор, наш баркас затремтів, схитнувся набік і рвучко подався вперед. За кормою пінилась і булькотіла зеленава вода, залишався широкий слід. Берег почав швидко віддалятись. На містку стояв Жорка-одесит, завзято махав у повітрі кашкетом і щось репетував нам услід. Ми все одно нічого не почули за ревом мотора.

Берег швидко втікав од нас, і я вже бачив перед собою високу кручу, на якій самотньо стояв жовтолистий каштан. За тим каштаном виднівся в зеленому кущі черешень та акацій червоний будинок. А ось нижче, під високою кручею, з'явилось і рибальське селище. Швидко я відшукав дідусеву хатину. Мені навіть здалося, що на маленькій веранді, заплетеній диким виноградом, стоїть моя мама і привітно махає рукою. І мені стало прикро, що я не розбудив її. Хай би і вона поїхала з нами на море, помилувалась би оцією невимовною красою. Але я згадав дідусеві слова про те, що рибальство — то не жіноча справа, і відразу заспокоївся.

Озирнувся навколо. Скільки й видно — вода і вода. Прозора, зеленава, манлива. Так і хотілося підвестися на весь зріст, розкинути руки і плигнути сторчака в бездонне море. Ми швидко віддалялися від берега. Вже не видно було морського дна, далеко позаду залишився і безлюдний острів, на якому ледь виднілися Робінзон з П'ятницею.

В морі, там, де по зеленому полю йшли неширокі срібні смуги, стояли на приколі рибальські човни. Я знав від Коськи, що там, де стоять нерухомо в морі човни — найкраще береться риба. Рибалки не будуть кидати вудочок будь-де. Вони знають такі місця, де риба збирається косяками.

На сході все червонішим і червонішим ставало небо, навколо все світлішало і світлішало. Надходив новий гарячий день.

Нарешті ми від'їхали далеко від берега, розвернулися і опинились серед човнів та баркасів. Дідусь виключив мотора. Човен ще трохи пробіг і закрутився на місці. Дідусь дістав з баркаса великого заржавілого якоря на довгій вірьовці і, розмахнувшись, кинув його в море. Злетіли в повітря бризки, і на них враз зазолотилось сонячне проміння. Оглянувшись, я побачив, що з моря показався червоний кружок сонця.

Човен, покрутившись трохи, спинився. Дідусь перегукувався з рцбалками на сусідніх човнах.

— Бере?

— Бере, та не відпускає, Кузьмо Івановичу.

Виявилось, що вудити у відкритому морі не так просто. Дідусь узяв до рук вудку, на якій було намотано цілий клубок волосіні, причепив важке грузило до кінця, до теліпались не один, а три чи чотири гачки, і кинув грузило за борт. Воно потягло за собою волосінь, яка, розмотуючись, швидко зникла в морській глибині. Мені аж моторошно стало — це ж тут, де ми спинились, видно, й дна немає? Але ось волосінь перестала розмотуватись. Дідусь для чогось посмикав за неї і тоді тільки почав вимотувати на борт баркаса.

— Ого! — сказав він. — Метрів чотирнадцять буде. Нажививши гачки, дідусь закинув у море вудку і передав її мені.

— Тепер, Даньку, прислухайся. Як тільки смикне — вимотуй наверх.

Дід почав ладнати свою вудочку, а я, тримаючи в руках вудлище, прислухався — коли ж то воно смикне? Коська, який ще раніше від дідуся закинув свою вудку, враз почав спритно-спритно перебирати руками. Я забув про те, що в моїх руках така ж волосінь — ждав, що воно вийде з Косьчиного мотання.

Здавалось, що кінця-краю не буде його волосіні. Та ось враз У воді блиснула рибина, і мені аж подих перехопило. Коська витяг такого здоровенного, бичка, яких я ще ніколи не бачив.