Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

біг за нею в таємній надії спіймати її за край блакитного хітончика, що вихрився за вітром. Спіймати і глянути в прекрасне дитяче обличчя, в очі, які віддзеркалювали море, і небо, і ще щось велике, чому не було назви в мові землі. Біг Ісідор невпинно і не міг догнати подруги, а море мінилося, грізнішало, і хвилі-гори вже заливали біло-жовті піски, і легка постать дівчинки піднімалася в небо, а він прагнув бути поряд з нею, і щось заважало йому одірватися від землі.

Сновидіння падали у безвість, як спадають восени з дерев жовтіючі листки, а Ісідор знову поринав у тривожне, примхливе життя, і бачив себе на бойовому коні серед воїв, і рубав мечем живі й трепетні тіла ворогів, і дивився в їхні криваві, сповнені жаху й ненависті очі.

З глибини невідомого простору йшли, сунули, мандрували у вічність юрби людей, героїв, шукачів. Невідомі лиця, небачені вбрання. Вони щось завойовували, когось убивали, щось будували. Над пустелями, над рівнинами й горами зводилися до неба горді будівлі, палаци, піраміди, статуї з сяючими вінцями на головах. І горіли жертовні вогнища перед величними ідолами, і вмирали люди в ім’я грізних богів, додаючи потоки даремної крові до бездонної багряної ріки, що оповила світ непрохідною перепоною.

І налітали полчища варварів, руйнували прегарні споруди, а на тому місці лишалися сиротами безмовні руїни, і піски засипали ті залишки — знаки людського генія і безглуздя…

Дух Ісідора виривався з важких кайданів лиховісних видінь і бачив себе знову у дитинстві, серед бур’янів Александрійської захисної стіни. Він блукав між руїнами, а здалека чувся лукавий і закличний голосок Гіпатії:

— Сі! Шукай мене!

— Де ти, Па?

— Знайди! Знайди!

— Твій голос лунає з усіх боків. То, певно, насміхається німфа Луна! Вийди, Па, я хочу побачити тебе!..

Ісідор прокидався, так і не побачивши коханої, і серце його билося гнівно й буряно, і він плакав у самотині печери, виливаючи жаль і безнадію перед німотним камінням.

Хвиля відчаю минала, і він заспокоював розтривожене серце. Що ж це? Країна снів, нікчемна мара має таку владу над людиною? Не можна допускати того! Як же сягнути істини, як же зруйнувати або подолати стіну Деміурга, коли він так легко збурює нашу сутність химерами втомленої свідомості?!

На світанні він вийшов з печери. Над темно-фіолетовими горами пломеніли пелюстки ніжного ранку. Ісідор вдихнув прохолодне повітря, постояв трохи, спостерігаючи мінливу гру небесних барв.

— Прекрасні лаштунки, — прошепотів він задумливо. — Прекрасна скена.[2] Чому ж такі страхітливі драми граються на ній?

Він пошукав у долині їстівних коренів, але не знайшов нічого. Напився води з малесенького джерела, замислився. Якщо починати, то одразу. Що найбільше прив’язує нас до життя? Тварин, людей, комах, все, що рухається, живе й множиться? Їжа, вічна потреба щось знищити, щоб продовжити своє буття, щоб утвердити свою тривалість якнайдовше. Чи не тут корінь протиріччя? Чи не це те прокляття, що лежить на творцеві світу? Збудувавши обмежений світ, він дав йому обмежені сили й можливості. Ось порочне коло існування. Озеро земного буття не бездонне, люди й звірі п’ють з нього, але щоб воно не вичерпалося, Деміург дає своєму творенню лише нікчемну мить життя, а потім забирає дарунок, посилаючи смерть, і вичавлює воду існування назад у озеро, щоб напоїти нею наступні покоління приречених нещасних дітей ілюзії. І так без кінця. Жити вічно можна лише у невичерпному океані, здобувши невмирущу сутність. Чи є той океан? Чи можливе таке життя? Треба зважитись! Що є важливіше від цього завдання? Треба відчути опір тіла, його силу, треба виміряти можливості прихованої сутності або заперечити її…

Ісідор вирішив розпочати тривалий піст: не їсти нічого, лише пити трохи води. І уважно стежити за внутрішнім станом духу. Чи відкриється віконечко в небувалу країну, чи озветься хто-небудь звідти, з-за стіни Деміурга?

Перший день пройшов у роздумах, спогадах. Ісідор ходив по горах, загорнувшись у свій ветхий плащ. В одній ущелині він надибав старого ченця, який сидів над прірвою біля отвору печери і гаряче молився, б’ючи себе п’ястуком у запалі кощаві груди. Крізь діри у трухлій одежині, що ледве прикривала живий кістяк, видно було брудне тіло, і від судорожних ударів з чорного лахміття сипалося на землю запилене шмаття. Над горами лунали зойки, плач і палка молитва. Ісідор прислухався. Можна було розібрати окремі вигуки, але переважно це було монотонне прохання: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!»

Ісідор сидів довго, намагаючись збагнути глузд і напрямок такої палкої духовної дії. Минали хвилини, години, сонце почало котитися до обрію, а чернець сидів біля печери і ридав, наче з нього виймали жили, і заклинав невмолимого бога:

— Прости мене, нікчемного, небесний володарю! Зглянься на мої смиренні прохання з висоти своєї! Помилуй мя! І коли я помислом чи дією, або словом чи вві сні порушу твою святу волю, пошли мені, господи милосердний, вісника свого, щоб міг я відчути твій знак, і збагнути його, і не вийти з-під твоєї руки! Помилуй мя, Христе, сине божий! Помилуй мя!

І зненацька уявилося Ісідорові, що він сидить на небі, на якомусь осяйному троні, і має велику божу могутність, і до нього линуть молитви, прохання та стогін мільйонів земних істот. Так яскраво уявив це еллін, що в його вухах загримів ураган благань, хвалебних гімнів і нескінченних вимог. Жахнувся Ісідор, одігнав дивне видіння, похитав головою.

О ні! Нема дурних! Ніякі боги не слухають ні молитов, ні прохань. Бо ні задовольнити, ні збагнути людські прохання неможливо. Вони породжені незнанням і страхом перед марою. А чого боятися людині? Смерті? Небуття? Так ми ж не боїмося лягати спати, не знаючи, чи прокинемося на світанні?! А небуття — це вічний сон без сновидінь. Християнського пекла? Але хіба є гірше пекло від того, яке людина створила в серці своєму, хіба є муки глибші від мук самотини цього світу?

Ісідор підвівся з каменя, наблизився до ченця, коли той втишив свій невпинний потік благань. Чернець почув кроки, скоса глипнув