Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

немов щойно швидко бігла. Вона була щаслива. А коли з лігва почулися тихі скигливі звуки, Сіра Вовчиця кинулася назад до своїх малят.

Щеняче «скавý-скавý» і те, як Сіра Вовчиця на нього зреагувала, дало Казанові перші знання про батьківство. Інстинкт знову підказав йому, що Сіра Вовчиця не може тепер піти з ним на полювання — вона мусила лишитися на вершині скелі Сонця. Тому, коли зійшов місяць, він пішов сам і вже на світанку повернувся з великим білим зайцем у щелепах. Сіра Вовчиця жадібно їла й наїстися не могла. Дика Казанова сутність казала йому, що відтепер йому щовечора доведеться полювати для Сірої Вовчиці й тих маленьких істот, які скиглили в криївці в міжскеллі.

У дальші кілька днів Казан до хижки не наближався, хоч не раз чув, як і чоловік, і жінка кликали його. На п’ятий день він таки спустився вниз. Жанна з дитиною були такі раді, що жінка навіть обняла його, а дівчинка буцала його ногами, сміялась і весело щось до нього кричала. А от чоловік у цей час стояв і сторожко спостерігав за цими палкими радощами, будучи не надто ними вдоволеним.

— Боюсь я його, — сказав він Жанні в сотий раз. — Цей вовчий блиск у його очах… Підступна порода. Часом я шкодую, що ми впустили його в наш дім.

— Якби ми цього не зробили, що б сталося з нашою дитиною? — нагадала йому Жанна, і в її голосі почувся легкий докір.

— Я майже забув про це, — відповів чоловік. — Казане, старий ти чортяко, гадаю, я теж тебе люблю, — і він ніжно поклав руку Казанові на голову. — Цікаво, як йому поведеться там? Він же звик жити в лісі. Йому все може здатися дивним.

— І я… я теж… звикла жити в лісі, — прошепотіла Жанна. — Це, певно, тому я так люблю Казана — більше за всіх на світі після тебе й маленької. Казане… мій милий Казане!

Цього разу Казан ще виразніше відчув дух таємничих змін у хижці. Жанна та її чоловік без угаву говорили про свої плани, а коли чоловіка поруч не було, жінка розмовляла з дитиною чи з ним. Щоразу, коли пес навідував хижку впродовж наступного тижня, він усе більше й більше ставав неспокійним. Такі зміни, зрештою, не міг не помітити чоловік.

— Мені здається, він знає, що ми збираємось їхати, — сказав він одного вечора Жанні, а потім додав: — Сьогодні вода в річці знову прибула. Доведеться відкласти від’їзд на тиждень, а то й більше.

Тієї ж ночі, коли місяць визолотив верхів’я скелі Сонця, вийшла покупатись у його променях Сіра Вовчиця. За нею, шкандиляючи, ішло троє маленьких вовченят. Ці м’якенькі живі грудочки, що вовтузилися біля Казана й притискалися до його рудуватого хутра, дуже скидалися на маленьку Жанусю. Часом вони так само дивно й тихенько пищали, як це робило маля, і так само незграбно перебирали чотирма ніжками, як і дівча своїми двома. Казан не пестив їх, як Сіра Вовчиця, але в їхньому дотику, малечому скавулінню він знаходив собі втіху, що її пес ніколи не відчував.

Ця ніч була, як день, хоч голки вибирай. Місяць уже високо підбився вгору, коли Казан укотре спустився на рівнину, щоб уполювати щось для Сірої Вовчиці. Біля обніжжя скелі перед ним зненацька вигулькнув білий заєць, і Казан стрімголов кинувся за ним. З добрих півмилі він гнався за здобиччю й догнати не міг. А тоді, зрештою, вовчий інстинкт переважив собаче єство, і він покинув марну справу. Лань він би наздогнав, та дрібних тварин вовк має полювати по-лисичому. Тож Казан почав крастися крізь чагарі повільно й тихо, мов тінь. Десь за милю від скелі Сонця він вислідив зайця, два швидкі стрибки — і в Казанові щелепи потрапила вечеря для Сірої Вовчиці. Повертався Казан неспішно, раз по раз кидаючи важкого семифунтового біляка на землю, щоб перепочити.

Дійшовши до вузької стежини, що вела на верхівку скелі Сонця, пес зупинився. У цьому місці йому вчувся виразний дивний запах чиїхось слідів. Здобич випала з його щелеп. Геть уся шерсть на його тілі раптом настовбурчилась, мов наелектризована. Він унюхав не зайця, куницю чи їжатця: перед ним стежиною догори піднімався звір із кігтями й іклами. Аж от із верхівки скелі долинули слабкі звуки. Зачувши їх, Казан скільки духу кинувся нагору з голосним пронизливим гавкотом. Досягнувши верхівки, він побачив видовисько, що на мить змусило його зупинитись. При місячному меві біля самісінького урвища, за футів п’ятдесят від нього, Сіра Вовчиця в смертному двобої билася з велетенською сірою риссю. Непроханий гість повалив на землю господарку скелі, і раптом Казан почув різкий жахливий болісний крик.

Казан стрілою вилетів на нападника. Його атака була швидка й мовчазна, як напад вовка, і водночас надзвичайно смілива, люта й продумана, як у гаскі. Був би його супротивником інший гаскі, він би помер від першого ж нападу. Але рись — не собака й не вовк. Рись — це Мау-лі, або Прудконога, як називають її місцеві індіанці з племені сарсі, — найшвидше створіння цих диких місць. Довгі Казанові ікла були націлені глибоко проникнути в її яремну вену. Але за малу хвильку рись відстрибнула назад, як величезний м’який м’яч, і Казанові зуби вп’ялися не в яремну вену, а лише в шию неприятеля. Казан устряв у бій не з вовчими чи собачими іклами й не зубами іншого гаскі. Він бився з кігтями, що могли покраяти тіло, як двадцять гострющих лез ножів; від них не було захисту, навіть якби він схопив супротивника за горлянку.

Одного разу йому вже доводилося ставати до побою з риссю, що потрапила в пастку. Тієї науки він не забув. Тож тепер робив усе, щоб завалити рись долічерева, замість того, щоб змусити її перевернутися на спину, як би він зробив з будь-яким іншим собакою чи вовком. Тепер він добре знав, що коли лютий кіт лежить навзнак, то стає ще небезпечнішим. Один порух його сильнющої задньої лапи міг би буквально повністю вительбушити Казанове черево.

Позаду себе Казан чув, як скавулить і плаче Сіра Вовчиця. Він розумів: їй страшенно боляче. Його переповнювала лють. Пес із подвійною силою й завзяттям кинувся на рись і зубами вп’явся в котяче горло. Ще б півцаля — і рись не уникла б смерті. А так довелося Казанові здійснити ще одну спробу дістатися до яремної вени. Щоб зробити смертельний випад, Казанові на якусь мить треба було відпустити супротивника. За мить