Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

відкрив потайне дно. — Це, мабуть, ви знаєте краще, ніж я.

Айт повільно нахилився до стола і зазирнув у скриньку. Там лежала мініатюрна радіостанція, хіба трохи більша за долоню руки.

— Дякую, професоре! — радо сказав Айт. — Для мене це будуть найкращі ліки від самотності й тоскноти.

— Обережніше користуйтесь цими ліками, Айт! Навіть і такий передавач, як оцей, можна запеленгувати. Слухайте мене щодня о дев'яносто дев'ятій годині. Вас я називатиму «Син». Відповідати мені не треба. Тільки коли буде справжня, гостра необхідність, увімкніться на короткий час. Якщо ж я мовчатиму протягом десяти днів, знайте: зі мною сталося лихо. Не відгукуйтесь ні на чий голос, бо в усьому світі є тільки дві такі радіостанції — їх сконструював мій покійний син. Зв'язок з вами я підтримуватиму не для Братства, а в ім'я свого сина.

Якийсь час сиділи мовчки. Потім Лайн-Еу додав:

— Айт, ми розмовляємо з вами востаннє. Хочу вірити, що ви будете переможцем і мені ще доведеться попрацювати над тим, як повернути вам украдену молодість. Але будьмо одвертими: в боротьбі трапляється всяке… Може, ви лишите мені якесь доручення?.. Може, у вас є батько, мати чи кохана дівчина, яким треба буде сказати бодай кілька слів?..

— Дякую вам, професоре! — зворушено відповів Айт. — Немає в мене нікого: ні батька, ні матері, ні коханої. Їх забрав містер Кейз-Ол. Були друзі… Та вони ж і продали мене Кейз-Олу, допомогли запроторити на каторгу.

— Жаль, дуже жаль! Ну що ж, Айт, попрощаємося… Йди, сину, і пам'ятай: зараз настав такий час, коли одинак може знищити і врятувати мільйони людей!

Вони обнялись і поцілувались, оці старики, а тоді молодший з виду, але насправді старший втричі, швидко одвернувся і пішов з кімнати.

— Так… — сказав той, що лишився. — Ну, друже Айт, оце ти й попрощався зі своєю юністю, зі своїми надіями… Вороття немає… Нема!

Він ліг на канапу, утопив погляд у блискучу білу стелю. На очі настирливо сунувся образ стрункої золотоволосої дівчини.

— Згинь, згинь, — шепотів Айт. — Ненависна! Тебе Кейз-Ол купив, як худобину… Тільки ні, худоба не знає, що її продають. А ти продалася сама!

Він застогнав, уткнувся обличчям в подушку. Видіння не зникало, а ставало дедалі яскравішим. Тепер Айт бачив Мей у рожевому купальнику на високому кришталевому постаменті. До дівчини підходить товстогубий, огрядний чолов'яга у золотавому вбранні вищого служника Кейз-Ола і чіпляє їй на плечі пишний вінок квітів… Блискають лампи фоторепортерів. Стрекотять кінокамери. Цмокають якісь панки поруч Айта: «Так, це справжня Цариця краси! Вона зробить бізнес!»

…Це почалося наступного дня після їхньої подорожі до Синього водоспаду. На побачення Мей прибігла радісна, схвильована. Вона одержала повідомлення, що головний уповноважений містера Кейз-Ола розглянув її фотокартки і надає їй можливість взяти участь одразу в останньому турі конкурсу красунь.

— Які фотокартки?.. Який конкурс? — здивувався Айт.

— Хіба ти не пам'ятаєш? — засміялась Мей. — Адже декаду тому я торочила тобі про це весь вечір.

Ні, він не пам'ятав. Але тепер до нього дійшов страшний зміст почутого: Мей погодилася позувати перед усім світом напівголою, сподіваючись одержати ефемерний титул Цариці краси.

— Навіщо це, Мей?

Вона обвила руками його шию, грайливо притулилася щокою до щоки.

— А хіба ти не хотів би, щоб тебе кохала Цариця краси?

— Ти для мене й так найкраща в світі! Я люблю тебе без жодних титулів і любитиму завжди!.. Мей, не треба…

Вона жартівливо почала його ляскати долонею по губах:

— Ти — рабовласник-власник-власник! Ти егоїст-їст-їст!.. А я самолюбна-любна-любна… І робитиму, що хочу!

— Мей, облиш! — Айт відсторонився і встав. — Я не дозволю тобі, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе!

— Не знаю?.. — Мей глянула на нього дивно, гостро. — Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!.. А втім… — вона посміхнулась і знову стала пустотливим дівчиськом. — Айт, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… Ну, поцілуй мене!

Він, звичайно, не витримав. Решту дня вони провели так чудово, що Айтові ота розмова про конкурс красунь почала здаватися новорічним жартом коханої. Але коли, вже прощаючись, він розповів, що закінчує конструювання автоматичного служника для містера Кейз-Ола, Мей, здавалось, без жодного логічного зв'язку сказала:

— Так не забудь, Айт: останній тур конкурсу післязавтра. Гадаю, що зумію дістати для тебе квиток.

Він нічого не відповів, похнюпився і пішов геть.

Наступного дня на побачення Мей не прийшла, зате прислала квиток на центральне місце другого ряду партеру Зали конкурсів. Айт зозла зібгав той цупкий папірець, за який не один з багатих стариків заплатив би сотню дайлерів, хотів викинути, але потім передумав: ні, треба піти. Піти, щоб захистити Мей в разі потреби, взяти її сором на свої плечі.

Айт дивився, як одна по одній виходили на кришталевий п'єдестал найкрасивіші дівчата країни. Чорняві, біляві, високі, низенькі — вони були всі різні. На них були різні купальники, їх навіть освітлювали по-різному, щоб продемонструвати кожну в найкращому вигляді. Всі вони манірними позами, уривчастим диханням, виразистими поглядами благали, переконували, наказували: «Натисніть на кнопку, що перед кріслом! Визнайте, що я найкрасивіша в світі!»

Тільки рідко хто натискував на ту кнопку. 40, 50, найбільше 60 — такі числа вискакували на табло підрахунку голосів. І суми, які звучали в залі, були невисокими: п'ять тисяч, сім тисяч, десять тисяч.

«Товар» спродувався з аукціону: хто більше дасть, той і має право на дівчину, яка щойно демонструвалась. Звісно, в благословенній Монії торгівля людьми заборонялась, і офіційно це звалося «наймом на роботу». Та всі, а особливо претендентки на звання Цариці краси, знали, що отут, у цьому залі, продається молодість і дівоча честь.

«Ця найкрасивіша!» — кричав Айт, щоразу натискаючи на кнопку. Кожній з дівчат він зичив посісти перше місце, за