Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

з глибокої улоговини, зарослої папороттю, дзюркотіла по луці, де паслись кооперативні корови. Фатме пішла кудись, а коло корів залишився кирпатий хлопчак.

Було душно. В розжареному повітрі дзижчали дикі бджоли, пурхали метелики. А в тихому видолинку віяло прохолодою, пахло деревієм і полином. Навколо не було ні душі. Тиха річечка щось шепотіла, і тільки шурхотіння камінців під моїми ногами порушувало сонну тишу.

Не пройшов я і десяти кроків, як відчув, що мені перехопило подих. Я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Саме тоді, коли я звернув ліворуч від заростей папороті, не більш як за десять метрів, перед моїми очима постало дивне видовище. Я заціпенів, не знаючи, що робити. У невеличкій водоймі стояла Фатме і, зачерпуючи пригорщами воду, плескала собі на груди, мружачись від задоволення. На березі, недбало кинуте на каміння, лежало її вбрання.

Не можу сказати, скільки я так стояв — мить чи годину. Але, здається, не більше миті. Фатме помітила мене і збентежилась так само, як і я. Проте дівчина опам'яталась значно швидше, ніж я. Вона приклала мокрий вказівний палець до губ, а другою рукою енергійно замахала. Я не зрозумів, що вона хотіла сказати цим жестом, бо він здався мені дуже невиразним. Я витлумачив його по-своєму: повернувшись, побіг назад, неначе за мною гнався, клацаючи зубами, вовк-самітник. Я почув себе дуже винним перед Фатме.

Уночі я погано спав. Сон тікав сперед моїх очей. Якесь біле марево стояло переді мною. Я вертівся на дощаній лаві, солома шаруділа, а сон мене не брав.

На світанку, почувши, як босі ноги Фатме тупають по долівці, одразу ж бадьоро схопився. Нашвидку одягся і вийшов надвір, щоб помилуватися ясним сонячним сходом. Фатме привітно всміхнулась і кивнула головою на порожні відра. Я схопив їх, побіг до колодязя і, витягаючи воду, знову облив собі ноги до кісточок. А дівчина, дивлячись на мене, весело сміялась, і два разки намиста ходили ходором у неї на грудях. Який гарний був цей рожевий ранок!

Коли настав час гнати корів на пасовище, Фатме байдуже кинула мені через плече:

— Прийдеш опівдні на луку?

Я відчув, як у мене потеплішали щоки, хоч запитання дівчини було зовсім звичайне: що ж тут особливого — прогулянка на луку? Я тільки кивнув головою.

Потім пішов на стайню, де стояв скакун діда Реджепа. Узяв відро й щітку і заходився чистити його так старанно, немов готував для показу на республіканській виставці.

Я не помічав, як минають години. А коли сонце наблизилось до зеніту, почав збирати свої речі. А втім, у мене була тільки ветеринарна сумка і похідний речовий мішок. Я вийшов з села, але не звернув на луку, а попрямував по дорозі, яка вела в Триград.

Було душно. Дзижчали дикі бджоли. Пахло розігрітою травою і квітучою бузиною. Я йшов, постукуючи палицею по дорозі, милувався блакитною далиною, і на душі в мене було так легко й весело, що я навіть почав насвистувати…

10

Одного вечора, повернувшись додому, я застав на подвір'ї дядька Стефана, свого хазяїна, з якимсь чоловіком. Дядько Стефан сидів на колоді і стругав ножем палицю, а незнайомий стояв біля нього, посмоктуючи коротку глиняну люльку і випускаючи з рота густі клуби їдкого диму. Це був високий, сутулуватий і худий, мов жердина, чоловік. Обличчя його заросло, а довгі пожовклі вуса звисали донизу. Одягнутий він був у стареньку, залатану куртку і шаровари з домотканого сукна, які оперізував широкий червоний пояс. Голову прикривав клапоть полотна.

Коли я ввійшов, чоловік втупився в мене великими темними очима, потім похитав головою. Вуса його заворушилися, і він усміхнувся мені трохи грубувато, але добродушно.

— Цей, чи що, хлопець у вас ветеринаром? — спитав він.

Дядько Стефан мовчки кивнув головою.

— Я думав, що в нього борода до пояса, а він такий тендітний і біленький, неначе дівчина! — засміявся чоловік і досить безцеремонно зацмокав язиком.

Потім він почухав зарослу волоссям шию, підняв з землі плетений кошик і, розгорнувши листя, попросив мене глянути всередину. Насподі блищало кілька великих форелей.

— Це ветеринарові, — сказав чоловік і прихильно поплескав мене по плечу.

Я вийняв гроші і спитав, скільки треба платити. Але незнайомець зневажливо махнув рукою:

— Іншим разом!

Поворушив вусами й пішов.

— Хто цей дивак? — спитав я в дядька Стефана.

Дядько Стефан сховав ніж, а палицю, яку стругав, відкинув набік. Помовчав, немов не знаючи, що мені відповісти.

— Цього чоловіка звуть Ракіп Колібаров, — сказав, нарешті, дядько Стефан і нахмурився. — Живе він на краю села, біля дороги, що веде у село Кестен. Але ти краще з ним не зв'язуйся. От і все.

Минув тиждень, другий. Ракіп часто приносив мені рибу, але брав за неї дуже дешево — аби не образити мене. Він справді був диваком! Проте кращого рибалки не було в усьому Триградському районі.

В останній день червня я одержав рекомендованого листа на офіціальному бланку з службовою печаткою. Мене на два місяці відряджали в Софію. Я повинен був прослухати цикл лекцій про останні новини у ветеринарній науці і ознайомитися з різними видами нових ліків. Яка нудота! Я дуже засумував. Я саме збирався побувати у Видлі — відчував, що там потребують моєї допомоги. Крім того, мене спокушала приємна прогулянка по чудових видловських луках. Відверто кажучи, цей лист на бланку з печаткою дуже засмутив мене. Тільки одно втішало — в Софії я побачуся з Абакумом.

Я найняв номер у готелі «Болгарія». Інший ветеринарний лікар зупинився б, напевно, у скромнішому готелі. Але я вирішив поселитися неодмінно в «Болгарії». Не біда, що моїх добових вистачить тільки на те, щоб оплатити номер. До дідька гроші. їх у мене вдосталь: У Триграді, навіть якби я хотів, їх ніде витрачати…

Потім я пішов до Абакума.

Признаюсь, серце моє забилося дужче, коли постукав у двері. На мене погано