Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

в ньому тепер необхідність? Поклади радіоактивних порід залишилися високо над нами. Щодо внутрішнього випромінювання, то ви самі бачили показання дозиметрів.

— Чи не порадитися нам із Валентином Макаровичем? — запропонував Міхєєв.

— Треба знову роздягатися, — неохоче мовив Андрій.

— І що, власне, може нам загрожувати? — докинув Вадим.

— Наче ніщо, — погодився Петро Панасович.

Андрій стояв найвище, торкаючись головою люка. Рукою він намацав кнопку на стіні колодязя. Треба було натиснути її, і люк відчиниться.

— Можна починати?

— Пішли, — наказав Вадим. — Потісніться, Петре Панасовичу.

Міхєєв стояв поміж Андрієм, і Вадимом. Він мовчки схопив механіка за руку й потягнув убік.

— Пусти-но мене, Андрію.

— В чому справа, Петре Панасовичу? — здивувався Вадим. — Ви починаєте втручатися не в свої справи.

— Тут наші спільні справи. Я, так само як і командир, відповідаю за стан машини. І ще, молоді люди, не завадило б пригадати, що я не чотири, а двадцять вісім років здійснюю підземні рейси. Навіщо ризикувати всьому екіпажеві?

— Ризикувати? Чим?

— Цього я не знаю. Скоїлося ж щось із дюзами.

Розмовляючи, водій відтиснув Чуракова од люка.

Горішній люк відчинився. На людей дмухнуло гарячим повітрям — двигуни й дюзи ще не зовсім охололи.

Міхєєв рішуче протиснувся крізь отвір і досить безцеремонно зачинив кришку перед самим носом командира підземохода.

— Нічого не розумію, — сказав Вадим, лишившись сам на сам з Андрієм. — Петро Панасович поводиться так, наче ми його підлеглі, а не навпаки.

Минуло п'ятнадцять-двадцять хвилин дуже неприємного очікування. Стояти на щаблях удвох було незручно й тісно. В грубому костюмі пітніли груди, спина, ноги. Вадим поривався до люка, але у вухах його звучали дивні слова, сказані Міхєєвим: «Навіщо ризикувати всьому екіпажеві?» Хотів того Петро Панасович чи не хотів, але його вчинок насторожив командира підземохода.

Андрій у цей час копирсався в замку. Що йому там не сподобалося — хтозна, але він начебто забув про все на світі і з головою поринув у своє нікому зараз не потрібне заняття. Зігнувшись у незручній позі, Андрій клацав електромагнітним фіксатором, намагався зазирнути в контрольне вічко.

— Облиш замок! — не витримав Сурков. — Чи тобі гратися закортіло?

— Та ні, здалося, що фіксатор запізнюється на вмикання.

Нарешті з'явився Петро Панасович. Зачинивши за собою люк, він стягнув з голови капюшон. Піт струменів по його щоках, волосся переплуталося, злиплось.

— Дюзи справні, — глухо й коротко мовив він.

Вадим міцніше стис руками щабель, за який тримався, щільніше притулився до гарячої стінки колодязя. Краще б Міхєєв знайшов несправність, нехай дуже складну, серйозну, але тоді все було б зрозуміло.

— Я оглянув не тільки дюзи, — віддихавшись, заговорив Міхєєв, — але й усю вихлопну систему. Немає навіть натяку на пошкодження, його слід шукати десь в іншому місці.

— В конструкції ПВ-313 її нема, — відрізав Вадим.

Троє чоловіків мовчки дивилися один на одного.

• 21

Хоч як були захоплені Дектярьов і Біронт дослідженнями, проте вони звернули увагу на часті зупинки підземохода.

— У нас щось не гаразд, — першим занепокоївся Валентин Макаровнч. — Ви чуєте? Міхєєв і Сурков піднялися нагору. Куди, як ви гадаєте?

— Спати, — буркнув Дектярьов.

А хвилин через сорок заговорив репродуктор внутрішнього зв'язку.

— Миколо Миколайовичу, — голос належав Вадимові, — і Валентине Макаровичу, підніміться, будь ласка, в кабіну відпочинку.

— Я певен, скоїлося якесь лихо, — зітхнув Біронт. — Жахливо…

В кабіні відпочинку сяяло м'яке «сонячне» світло. Шестеро чоловіків сиділи в глибоких кріслах за круглим столом. Кабіна нагадувала салон пасажирського літака. Вона була мирним, затишним і звичним куточком того світу, в якому виросли всі ці люди.

— Як єдиний аргумент, я можу зі свого боку виставити тільки високу щільність базальтових порід, — сказав Дектярьов, вислухавши Вадима.

— Ні, не те, — відхилив Вадим геологове припущення. — В астеносфері, як і в рідині, справедливий закон Паскаля. На корпус підземохода звідусіль діє однаковий питомий тиск.

— Авжеж.

— Але ми маємо змогу рухатися з попередньою швидкістю тільки по вертикалі. Пересуватися в іншому напрямку машина відмовляється. Валентине Макаровичу, ваша думка?

— Вельми цікаво, — атоміст потер долоні й звів очі на стелю. — Я мушу подумати.

Можливо, це якраз мій фах. Дуже, дуже цікаво.

— Боюсь, щоб справа не обернулась на гірше, — криво посміхнувся Вадим. — Зважте, підземохід не має заднього ходу. Досі в ньому не було потреби. І поки ми нічого не придумаємо, доведеться стовбичити тут, на глибині п'ятисот кілометрів.

— Тобто як це стовбичити? — розгубився Біронт. До його свідомості тільки зараз дійшла вся серйозність становища.

— Вадиме Сергійовичу, — запропонував Міхєєв, — спробуймо ще раз розвернути підземохід. У часі ми не обмежені. І можливо, розворот вийде по пологішій дузі, припустимо не у вісім, а в сто кілометрів. Коли вже така справа.

— Поки що нічого іншого нам не лишається, — погодився Сурков. — Викривлення траєкторії, безумовно, є. Хай, зрештою, воно буде практично мале — не має значення. Запасом енергії ми не обмежені, і рано чи пізно виберемося на поверхню. Та причина, розумієте, причина! Мусимо ж ми її збагнути.

— Розгадаємо, Вадиме Сергійовичу, — запевнив його Дектярьов. — На те ж ми і в школі навчалися.

Ще кілька діб невідомості! За ними криється надія на щасливе повернення, а може, нові нездоланні перешкоди.

ПВ-313 минав кілометр за кілометром, віддаляючись од поверхні.

В кабіні тиша. Різко зменшилася вібрація підземохода навіть від роботи двигуна й бура. Певно, позначився вплив навколишнього середовища, його безперервно зростаюча щільність. Зовсім недавно екіпаж радів з цієї тиші, а тепер вона пригнічувала, подовжувала час, обертаючи хвилини в години, а години в нескінченність.

Ранок, день, вечір, ніч злилися в одноманітне сяйво «денного світла». Час тягнувся монотонно. Вадим напам'ять перекреслював схему