Читати книгу - "Безумці, Олександр Ашотович Насібов"

хто його тримав, метався, кричав. Ніби можна врятуватись із сталевої коробки, оточеної з усіх боків водою!..

Проте, все це позаду.

А що має бути?

Човен прийде на базу, і його передадуть морській розвідці. Потім — табір, якщо він витримає і доживе до табору.

Карцов відкидається на койці, заплющує очі. Отже, тринадцятий день полону. Годують полоненого непогано, не б'ють. Більше того, його відконвоювали до командира човна, і той намагається розпочати розмову, на всі способи варіюючи тему: «Ми чесні німці». Розмова не вийшла.

Це сталося днів десять тому. Відтоді полоненого не турбували.

А вчора човен атакував корабель. Торпеди влучили в ціль. Як повідомив довгообразий, жертвою піратів був транспорт союзників, що намагався без охорони проскочити небезпечний район.

Як же розрахуватися з фашистами? Карцов думає про це день і ніч, розробляє нові й нові проекти знищення човна і тут же відкидає: їх не можна здійснити. Він годинами лежить нерухомо, заплющивши очі. — Тільки б не бачити тих, хто поряд. Йому все здається — хтось із них убив Гліба.

Гліб — старший брат. Він поставив Кирила на ноги. Сам, бо багато років тому батько залишив сім'ю і кудись поїхав, а невдовзі померла мати. Гліб пішов з інституту, став креслярем — це давало можливість працювати вдома. Сусіди радили розшукати батька, зажадати допомоги. Гліб відмовчувався, супився.

Кирило пригадує: на плиті кипить бак з білизною. Гліб креслить тут же, на кухонному столі, скоса стежачи за братом, котрий вчить урок. Гліб встигав усе: і господарювати, і креслити, і давати легеньких щигликів Кирилові, коли той, бува, закуняє над підручником…

А потім вони одночасно вступили до інституту: Гліб довчатися на інженера-мостовика, Кирило — в медичний. Останні роки вони жили нарізно: старший служив в одному з українських міст, молодший — на флоті. Домовилися зустрітись улітку сорок першого, разом провести відпустку. Гліб загинув у перший же місяць війни…

Повільно минав час. Корпус човна легенько тремтить — працюють мотори. Холодно. Повітря затхле, застояне.

У відсіку кроки. Карцов пізнає човгаючу ходу свого вартового. Підійшовши, довгообразий штовхає в бік полоненого.

— Вставай!

Незабаром Карцов опинився в маленькій каютці, поблизу центрального посту, віч-на-віч з командиром підводного човна.

— Я доповів про вас моєму командуванню. Мені наказано…

Підводник не встигав закінчити. В переговорній трубці голос:

— Командира корабля прошу на центральний пост.

Німець швидко виходить.

Ввімкнуто сигнал тривоги. По настилу відсіків застукотіли матроські черевики. Завиваючи, на тонкій ноті загуділи електродвигуни.

Човен, що причаївся в океанських надрах, кидається в атаку.

Який же об'єкт нападу човна?

В каюті, де сидить Карцов, чути лише уривки команд та голос акустика, пост якого десь близько.

А перед дверима в каюту так само стоїть довгообразий вартовий.

Вуха, що звикли до шуму моторів, відфільтровують його. І Карцову здається — в човні тихо. Голос матроса, що монотонно зчитує показання приладу, посилює напруження.

І раптом у носовій частині човна поштовх. Торпеда — викинутий стиснутим повітрям довгий сталевий снаряд — помчала до цілі, несучи в собі сотні кілограмів вибухівки.

Карцов у думці лічить секунди. Десять. І тоді — новий поштовх: постріл другою торпедою.

Знову секунди нестерпного чекання. Потім — віддалений удар великої сили.

Човен з диферентом[22] на ніс іде вглиб.

Незабаром ще вибух.

На човні заграли відбій тривоги. Оддраїли важкі двері відсіків. Корабель сповнюється галасом.

Двері каюти розчинено навстіж. Чутно близькі кроки. Розмовляючи, проходять два офіцери. До Карцова долітає:

— Червоний хрест на борту…

От, виявляється, хто жертва фашистів — корабель з червоними хрестами на бортах, плавучий госпіталь, за всіма законами війни недоторканий для будь-якого ворога!.. Карцов бачить пошматоване торпедами госпітальне судно. Скрізь трупи загиблих під час вибуху. Уцілілі — каліки, поранені й хворі — обліпили трапи, видираються на палубу, скочуються звідти у воду, в закривавлених пов'язках, безпорадні, беззахисні…

Карцов схоплюється з розкладного стільця, стискує руками голову.

Конвоїр кладе палець на спусковий гачок автомата.

— Гей, ти! — попереджає він полоненого. — Спокійніше!

Ще хвилина чекання, і повертається командир човна.

— От і все, — каже він, сідаючи до столика. — Це був транспорт. Тип «Ліберті». Сім тисяч тонн. Один з тих, яких чимало ліплять нині на американських верфах. Нахаба, він ішов без охорони!

— У нього були червоні хрести на бортах.

Командир човна начебто й не здивувався з того, що полоненому відомо про хрест. Бліде обличчя німця, облямоване борідкою — акуратною смужкою темного волосся по нижній щелепі од скроні до скроні, нерухоме. В очах байдужість і втома.

— Госпітальне судно? То й що? Яка різниця. Коли росіяни бомблять німецькі міста, вони не дивляться, де завод, а де будинок чи госпіталь!

— Брехня!

— Ну, не росіяни, то американці або англійці. Чи не все одно? І вони мають рацію, хай їм чорт: хворі видужують, у поранених зростаються кістки, потім вони сідають за штурвали бомбардувальників, стають до гармат і мінометів! Отак, пане гуманіст.

Іронічно оглянувши бранця, підводник нахиляється до переговорної труби:

— Акустик!

— Слухаю, командир.

— Становище!

— Чистий горизонт, командир.

— Ми спливемо під