Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

З підземної лабораторії долинало рівне гудіння. Залишалися лічені хвилини до вибуху.

— Оглянути стовбур шахти! Дивлячись на екран телевізора, ми немовби спускалися всередину шахти. Поступово ми обдивились вертикальний стовбур, горизонтальну дільницю і спустились до самої камери. Там, у центрі її, ми побачили спеціальну платформу, на якій слід було розмістити атомний заряд — шість блискучих циліндрів різного розміру. В ту мить, коли останній, найбільший, циліндр займе своє місце, станеться вибух.

Ми стежили, як розставлялися циліндри в камері. Досі я вже чув, що для керування різними процесами на відстані користуються біострумами, які з’являються у м’язах людини за сигналом мозку, але бачив це вперше.

Олена Миколаївна наділа на зап’ястя обох рук два вузькі металеві браслети, від яких тяглися до пульта жмути дротів. Перед нею на столику стояли в різних місцях шість маленьких порожніх циліндрів. Вона взяла один із них і перенесла до центра столу. Одразу ж я побачив на екрані телевізора, як дві великі металеві руки — біоманіпулятори, розміщені глибоко під землею, точнісінько повторили всі рухи рук Олени Миколаївни.

Один за одним ставали в ряд на платформу в підземній камері циліндри з радіоактивним зарядом.

— Увага! — попередила Олена Миколаївна. — Ставлю останній циліндр.

Механічні руки акуратно підхопили шостий циліндр і наблизили його до решти. В ту ж мить на екрані телевізора на місці циліндрів спалахнула яскрава пляма. Усі завмерли. З-під землі до нас долинув приглушений гуркіт вибуху. Механічні руки, понівечені, відлетіли геть.

Вогняний клубок, завбільшки як невелике яблуко, метнувся кілька разів по екрану і завмер у центрі камери, повільно стискуючись і розширюючись, наче дихаючи.

— Скільки політермоелектронів у цій моделі мікросонця? — спитав один академік, не зводячи очей з екрана телевізора.

— Точно можна буде сказати тільки після опрацювання даних. Але, очевидно, не більше чотирьох-п’яти.

Модель мікросонця існувала вже півхвилини. Пульсація була рівномірна.

— Ну що ж, Конте, — повернулась Олена Миколаївна до вченого, — тепер ви вірите, що мікросонце буде стійке?

— Не знаю, — стримано відповів він. — Модель мікросонця, очевидно, таки стійка. Що буде із справжнім мікросонцем, сказати важко…

— Завжди ви із своїми сумнівами! — відмахнулася від нього Олена Миколаївна. — Але погляньте, що це?

Маленький вогняний клубочок став пульсувати повільніше. Він немовби зледачів. Усе рідше й рідше стягувався він до центра, лишаючись більшу частину часу розбухлим, мов футбольний м’яч, і, нарешті, модель узагалі перестала пульсувати. Тепер яскравий клубок завмер і тільки напружено тремтів, стримуючи могутні сили, які розпирали його зсередини.

— Пульсація моделі припинилась, — негайно долетів голос спостерігача, котрий стежив за приладами.

— Бачу! — відгукнулась Олена Миколаївна.

Ніхто більше не сказав ні слова. Це була критична хвилина.

Від кулі, яка дрібно тремтіла, навсібіч потяглися короткі язики полум’я. Вони були такі ж яскраві, як і сама модель. Мікросонце стало схоже на розпечену до білого головку старовинної булави.

Далі з ним почало діятися й зовсім дивовижне. Розпечена куля, зрідка здригаючись, поволі стала більшати. Ось вона стала завбільшки мов кавун, здоровенна диня і все росла і росла, ніби надуваючись зсередини.

— Що це? — вигукнула Олена Миколаївна, вона першою порушила напружену тишу на командному пункті. — Що з нашою моделлю?

Ніхто їй не міг відповісти на це запитання. Коли вже вона сама, авторка моделі, не розуміла, що діється, то хто ж міг їй допомогти?

Я зиркнув скоса на Джемса Конта. Він щойно, декілька хвилин тому, висловлював сумнів в успіхові досліду. Невже він може відчувати радість через те, що виявився правий, а дослід зривається? Ні! Обличчя його закам’яніло, брови напружено зсунулися, а очі невідривно стежили за екраном. Його, як і всіх, охопило почуття тривоги.

Вогняна куля тим часом уже так виросла, що майже торкалася стін підземної лабораторії. Жаростійкі плити, якими було викладено зсередини підземну камеру, не витримували колосальної температури. Олена Миколаївна до краю збільшила подачу рідкого гелію, та це допомогло ненадовго — почала плавитися кераміка. Її поверхня вкривалась бульбашками і важкими краплями стікала донизу.

Ось вогняна куля здригнулась востаннє і, гойднувшись, прилипла до стін камери. Тепер уже на телевізійних екранах перед нами гойдалося суцільне море вогню. На командному пункті пролунало кілька різних дзвінків, і на стінах камери засвітилися червоні лампи — аварійні сигнали. Це реєструючі прилади, які згоряли там, глибоко під землею, надсилали людині свої останні повідомлення.

— Час робити обвал, — сказав Віктор Платонов, нахиляючись до Олени Миколаївни.

— Зараз?

Підземну камеру було обладнано так, що в разі необхідності всю її стелю з півторакілометровою товщею землі над нею можна було завалити, лише натиснувши аварійну кнопку. Камера з моделлю мікросонця була б похована під товстелезним шаром породи.

Підлога під ногами здригнулася. Олена Миколаївна з тривогою обернулась до нас.

— Пора!.. — вихопилось у нас одночасно.

Вона натиснула аварійну кнопку, і тут дужий поштовх потряс усю будівлю. Велетенський стовп землі звалився вниз, роздушивши модель мікросонця. Два чи три слабкі поштовхи докотилися з-під землі, і все скінчилося.

Струшуючи з одежі білу пудру вапна, яке посипалося на нас зі стелі під час обвалу, ми виходили з командного пункту.

Всі оточили Олену Миколаївну, сподіваючись почути її думку про експеримент.

— Зараз важко сказати, що сталося під землею. Це покаже обробка експериментальних даних і старанне порівняння всіх замірів. Чогось ми все-таки не врахували, коли готували пробу.

— А початок? Як ви його розцінюєте?

— Спочатку модель цілком підтверджувала нашу теорію. І це, звичайно, успіх. Але потім з’явилася якась сила, на яку ми заздалегідь не зважили.

— Яка ж ваша загальна оцінка сьогоднішнього досліду?

— Я чекала більшого. Затрачено стільки праці