Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

парку. Я навіть увійшов за живопліт і пішов далі, до ставка, де мої товариші вже пускали кораблики.

«Шкода, — подумав я, — не можна розказати їм, що я замислив. Ну й галас би вони зняли!»

Хлопці були раді, що я прийшов до них. Адже тепер я цілими днями працював на фермі і рідко брав участь в їхніх іграх, а вони мене любили.

Але я недовго пробув з ними. Як тільки іграшковий флот закінчив свій перший рейс через ставок, — своєрідні перегони, в яких мій кораблик виявився переможцем, — я взяв свою іграшку, розпрощався з ними і пішов.

Вони дуже здивувались, що я так несподівано залишаю їх, але я щось сказав, і вони перестали розпитувати, куди я йду.

Перелізши через мур парку, я востаннє глянув на друзів дитинства, і на очі мені набігли сльози, бо я знав, що ніколи їх більше не побачу.

Скрадаючись попід муром, я швидко дістався до битого шляху, що вів у місто. Але я не захотів іти по ньому. Перейшовши шлях, я пішов через поле. Зробив я це для того, щоб потрапити в ліс, де мене ніхто не міг би побачити, бо знав, що коли піду по шляху, то можу зустріти знайомих селян, які розкажуть, що бачили мене, і наведуть переслідувачів на мій слід. Я не знав, о котрій годині «Інка» підніме якір, і тому не міг точно розрахувати, коли вийти з села. Це мене дуже непокоїло. Я боявся прийти надто рано, бо тоді для переслідувачів було б доволі часу, щоб спіймати мене й одвезти додому. З іншого боку, якби я прийшов у порт надто пізно, корабель відплив би. Цього я боявся більше, ніж різок, якими мене б відшмагали, коли б спіймали.

Саме такі думки мучили мене весь ранок і продовжували мучити й далі. Про те, що є небезпека дістати відмову від капітана і не бути прийнятим на корабель, я й не здогадувався. Я навіть забув, що я ще хлопчик. Задуми в мене були величні, гідні дорослої людини, тому я й почував себе дорослим.

Я дістався до лісу й пішов стежкою серед дерев, поки він не кінчився. Ніхто не побачив мене, я навіть не зустрів ні лісничого, ні об'їждчиків. Покинувши захисток лісу я пішов полем. Тепер я був від шляху далеко і не боявся зустріти знайомих, проте намагався не випускати з очей море, вздовж берега якого зміївся шлях.

Нарешті я побачив високі шпилі міста. Отже, я йшов правильно.

Я довго перестрибував через рівчаки й канави, перелазив через зелені загорожі і раз у раз потрапляв на чужі городи, поки вийшов на околиці міста. Не відпочивши ні хвилини, я швидко розшукав вулицю, що вела до пристані, і рушив по ній. За дахами будинків видніли щогли, і моє серце прискорено забилось, коли я побачив найвищу з них, з вимпелом, що гордо маяв під подихом бризу.

Не помічаючи більше нічого, я по широких дерев'яних сходнях піднявся на корабель.

Розділ XVI
«ІНКА» ТА ЇЇ ЕКІПАЖ

Ступивши на палубу, я попрямував до головного люка, де п'ятеро чи шестеро матросів порались біля великої купи бочок, і ящиків. Вони вантажили корабель, спускаючи ящики й бочки в трюм з допомогою талей. Матроси були без курток, в самих вовняних фуфайках і широких полотняних штанях, заляпаних жиром і смолою. Тільки один з них був у синій сукняній куртці, і я. подумав, що це, мабуть, помічник капітана, бо самого капітана такого великого корабля я уявляв чоловіком дуже поважним й одягненим у розкішне вбрання.

Чоловік у синій куртці раз у раз віддавав розпорядження матросам, які працювали біля люка, але я помітив, що вони не завжди виконують ці накази. Час від часу хтось із них заперечував, його підтримували інші, і знімався гамір — починалася суперечка, що і як треба робити.

На борту військового корабля такого не буває. Там наказ офіцера виконується швидко, без заперечень і зауважень. Але на торгових судах не так: на розпорядження помічника матроси часто дивляться не як на накази, а як на поради, і виконують їх так, як вважають за потрібне. Правда, не скрізь однаково, багато що залежить від вдачі помічника. Але на борту «Інки», очевидно, суворої дисципліни не було. Крики, пронизливе скрипіння блоків, удари ящиків, торохтіння тачок по дошках і таке інше — все це створювало неймовірний шум. Нічого подібного я ще ніколи не чув і кілька хвилин розгублено й збентежено кліпав очима.

Нарешті матроси розігнули спини. Велика бочка, яку вони опускали в люк, досягла дна трюму, і тепер її котили на місце. Шум на якийсь час ущух.

Один з матросів випадково зиркнув у мій бік. Насмішкувато примружившись, він оглянув мене з голови до ніг і вигукнув:

— Гей, малюк! Чого тобі треба? Вантажишся на наш корабель?

— Ні, — втрутився другий, — хіба ти не бачиш, що він сам капітан — у нього ж власний корабель!

Це зауваження стосувалося мого суденця, яке я тримав у руках.

— Гей, на шхуні! — загорлав третій. — Куди пливете?

Матроси вибухнули реготом. Тепер вже всі помітили мене і розглядали так, наче я був чимсь надзвичайно смішним.

Якийсь час я стояв і не знав, що сказати, приголомшений зустріччю, яку влаштували мені «морські вовки». Але тут мені допоміг чоловік у синій куртці. Підійшовши до мене, він спитав більш серйозним тоном, чого мені треба на кораблі.

Я відповів, що хочу побачити капітана, чомусь твердо вірячи, що капітан зараз на кораблі і звертатися в такій справі, як моя, треба неодмінно до нього.

— Побачити капітана? — перепитав мій співрозмовник. — Яке ж у тебе діло до нього, хлопче? Я його помічник. Може, цього досить?

Я завагався, але, подумавши, що коли мене питає помічник капітана, то не буде ніякої шкоди, якщо я одверто скажу йому