Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

торговців, яких він запросив навмисне для того, щоб познайомити з ними свого небожа.

Вечеря затяглась, і торговці розійшлись тільки пізно ввечері.

Аладдін уже хотів попрощатися з дядьком і йти додому, але дядько затримав його і сам повів небожа до матері. Вдова не пізнала свого сина і не знала, що робити від щастя. В думках вона молилася і дякувала Бога за його милосердя.

«Аладдін - добра дитина,- сказав, прощаючись, дід,- і коли він і надалі буде таким слухняним, то все буде гаразд. Мені тільки шкода, що завтра п’ятниця і даремно навіть думати найняти крамницю, бо в цей день торговці спочивають і нічого не роблять. Доведеться нам підождати суботи, але завтра я зайду до вас, щоб узяти з собою Аладдіна і зводити його в сад, де звичайно збираються порядні люде. Весь час він тільки грався з дітьми - хай же подивиться і на дорослих».

Таємний гість пішов додому, а Аладдін ліг спати, але не зміг заснути. Він ніколи не був за містом, де зеленіють розкішні сади, і вони цілу ніч йому ввижались і вабили до себе. Ще до сходу сонця схопився Аладдін, одягся і став ждати дядька. Він декілька разів вибігав за ворота і дивився на вулицю, але дядько чомусь не йшов. І ледве тільки забіліла його довга-довга борода, як Аладдін з криком побіг до матері, попрощався з нею і полетів назустріч дядькові.

Дядько обняв небожа і сказав:

«Ходім, дитино, я сьогодні покажу тобі багато гарного і цікавого».

І він повів його далеко за місто, де красувались пишні палаци, оточені з усіх боків зеленими садами. Аладдін щиро радів, йому і в думку не приходило, що він іде з африканським чарівником

«Сядьмо та відпочиньмо, дитино, ось тут біля водограю,- сказав дід, зайшовши в якийсь сад.- До речі, ми тут поснідаємо і підкріпимо сили».

Чарівник вийняв пиріжки й овочі, розламав пиріжок і дав половину хлопцеві. За сніданком ішла мова про те, що слід уже Аладдіну покинути дитячі забавки, познайомитися з людьми дорослими, поважними, які можуть дати йому корисні поради.

«Час тобі вже навчитись поважним розмовам, щоб тобі не соромно було стріватись з розумними людьми»,- сказав чарівник.

Поснідавши, вони пішли далі. Пройшли сади і вийшли в поле, оточене з усіх боків високими горами. Аладдін нарешті почув величезну втому.

«Та куди ми йдемо, дядечку? - звернувся він до чарівника.- Я так стомився за дорогу, що не знаю, чи зможу дійти додому».

«Не турбуйся, хлопчику! Мені хочеться показати тобі один сад, якого, певно, ти ніколи не бачив у сні і навіть не уявляв його в думках».

Аладдін повірив чарівнику і пішов за ним. Довго вони йшли і нарешті опинилися в долині між двома високими горами. Це і було те місце, із-за якого чарівник покинув Африку і прибув у Китай.

«Ну, хлопче,- сказав він,- я через хвильку покажу тобі такі дива, яких не доводилось бачити нікому на світі. Але ти допоможи мені назбирати хмизу для огню».

Аладдін назбирав, а чарівник запалив хмиз, і густий чорний дим встав курявою над огнем. Чарівник стояв, махав руками і говорив якісь таємні, незрозумілі слова. В ту ж хвилину затряслась і розійшлася земля. Коли заглянув Аладдін у яму, то угледів камінь і так злякався, що хотів уже тікати, але чарівник схопив його і так ударив його по обличчю, що Аладдін ледве не впав на землю.

«Що я вам, дядечку, заподіяв такого, що ви б’єтесь?» - спитав він, витираючи сльози.

«Не треба без мого дозволу тікати,- відповів чарівник.- Я заступив місце твого рідного батька, і ти мусиш мене слухатись. Але, дитино моя,- додав він уже м’яко і ласкаво,- ти не бійся нічого і тільки роби те, що я звелю тобі, коли хочеш собі щастя. Знай, що під цим каменем - дорогоцінний скарб, який зробить тебе багатшим над усіх царів на світі. Ніхто, крім тебе одного, не має права не тільки піднімати цього каменя, а навіть торкатися до його. Пам’ятай же мої слова і роби так, як я тобі велітиму».

«Кажи, кажи, дядечку,- крикнув, радіючи, Аладдін,- все зроблю, що захочеш».

«От і добре, дитино»,- відповів чарівник і звелів йому підважити камінь.

«Але ж сили у мене, дядечку, не стане,- завважив Аладдін,- чи не допомогли б ви мені хоч трошечки?!»

«Ні! І не проси,- кинув суворо чарівник,- сам ти мусиш його підняти, а щоб легше тобі було це зробити, згадай і скажи голосно імена свого батька і діда».

Аладдін одкинув камінь і угледів під ним печеру, сходи і невеликі двері.

«Ну, тепер слухай мене та уважно,- сказав чарівник.- Коли ти ввійдеш у печеру, то угледиш скрізь величезні вали, насипані злотом та сріблом, але ти йди швидко і навіть не торкайся до їх, коли не хочеш у ту хвилину впасти мертвим. Пройшовши через усі величезні та пишні світлиці, ти знову наткнешся на двері. Ти їх відчиниш і ввійдеш у сад. Коли захочеш ти покуштувати овочів, 5 нарви їх собі на здоров’я. Угледівши сходи, ти зійди нагору. Там висітиме лампа. Ти її погаси, вилий масло і сховай її за пазуху. Потім ти обережно тією ж дорогою повертайся назад».

Після цього чарівник зняв з себе золотий перстень, надів його на палець Аладдіна і сказав, що цей перстень таїть в собі таємну силу - визволяти від усякого лиха.

Аладдін плигнув у яму, збіг по сходах у печеру, пройшов обережно через усі світлиці і нарешті опинився в саду. Ось і сходи. Швидко він збіг нагору, схопив лампу, погасив її, вилив масло і сховав її за пазуху. Повертаючись, Аладдін згадав, що дядько йому дозволив їсти овочі. Тоді він приглянувся уважніше до дерев і до овочів і помітив, що овочі в цьому саду якісь надзвичайні. Вони були самих різних кольорів: то червоного, то блакитного, то синього, то жовтого. Інші були такі блискучі, як срібло, і такі прозорі, як кришталь. Але хлопця найбільше здивувало те, що вони були важкі і тверді, як камінь. Аладдін подумав, що вони зроблені із різнобарвного скла. Аладдін понапихав ними кишені, позакручував їх у пояс. Незабаром він був уже біля чарівника, але, обтяжений овочами, він не міг виплигнути з