Читати книгу - "На кожум'яках, Нечуй-Левицький"

в ха­ту йти.

Сидір Свиридович. Доб­ре, їй-бо­гу, доб­ре! А як i я пi­ду в ха­ту за то­бою, то що бу­де?

Євдокія Корніївна. А хi­ба ж я знаю, що бу­де! Бу­ли над­во­рi, а то бу­де­мо в ха­тi, от що бу­де! Ти в нас ха­зяїн, ти в нас го­ло­ва: ро­би як знаєш.

Сидір Свиридович. Я, бач, го­ло­ва, а ти що ж? Не хвiст же?

Гострохвостий. Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Ко­ли по­ча­ли дi­ло, то тре­ба якось кiн­ча­ти. При­бiг­ла од­на ба­ба й дер­жить нас усiх отут, не­на­че при­ве­ла з со­бою вiй­сько!

Сидір Свиридович. Не ба­ба при­бiг­ла, а на­ша сест­ра! Го­во­рiть, та й мi­ру знай­те. Йти нам не мож­на, бо та од­на ба­ба нас не пус­кає. Ро­бiть, як са­мi знаєте.

Гострохвостий. Я ка­жу йти.

Горпина Корніївна. Ба не пi­деш, бо не пу­щу!

Гострохвостий. Я ка­жу йти!

Сидір Свиридович. А я ка­жу нi!

Євдокія Корніївна. Ко­ли ти ка­жеш нi, то й я ка­жу нi, бо ти в до­мi го­ло­ва.

Сидір Свиридович. Ко­ли ви, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, так по­га­но зро­би­ли, так обез­чес­ти­ли на­шу сест­ру й не­бо­гу, то я не хо­чу ма­ти та­ко­го зя­тя.

Євдокія Корніївна. Еге, i я не хо­чу ма­ти та­ко­го зя­тя.

Сидір Свиридович. Сест­ра й не­бо­га бу­дуть до смер­тi на нас на­рi­ка­ти; ска­жуть, що ми згу­би­ли Олен­ку; во­ни лю­ди бiд­нi, во­ни си­ро­ти.

Гострохвостий. Чи це ви прав­ду го­во­ри­те, чи ве­ре­дуєте?

Сидір Свиридович. Я зро­ду не жар­ту­вав i не ве­ре­ду­вав.

Гострохвостий. Мо­же, це жар­ти, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу? Ми ж, здається, вий­шли з ха­ти до вiн­чан­ня?

Сидір Свиридович. То й вер­не­мось у ха­ту, так як i вий­шли. Ко­ли за­че­пи­ли Олен­ку, то йдiть з нею й вiн­ча­тись.

Євдокія Корніївна. Еге ж, йдiть з нею й вiн­ча­тись.

Гострохвостий. Я? Вiн­ча­тись з Олен­кою? Я, Сви­рид Йва­но­вич, ма­ти­му жiн­ку Олен­ку?

Горпина Корніївна. Бач, як пот­рi­пує Олен­ку! Чи так же ти го­во­рив у ме­не в ха­тi i на ули­цi, як я пiй­ма­ла те­бе ко­ло своєї Олен­ки? А ти ж бо­жив­ся, а ти ж при­ся­гав­ся!

Гострохвостий. Та що тут ба­ла­ка­ти! Ко­ли Євфро­си­на Си­до­ров­на то­го хо­че, то нi­чо­го й ба­ла­ка­ти. Ми й об­ми­не­мо Ска­ви­чи­ху, а цер­ков до­во­лi скрiзь по Києву! Знай­де­мо церк­ву!

Сидір Свиридович. А ми то що ж та­ке? А моя жiн­ка що ж та­ке? За се я го­то­вий роз­сер­ди­тись, го­то­вий нак­ри­ча­ти пов­ний двiр, го­то­вий i не знаю що зро­би­ти!

Євдокія Корніївна. I я го­то­ва роз­сер­ди­тись, го­то­ва нак­ри­ча­ти пов­ний двiр. Що це та­ке? Го­во­рив ро­зум­но, а це вже го­во­рить та­ке, що й ку­пи не дер­житься!

Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна. Бе­рiть Олен­ку та йдiть до вiн­ця, а Євфро­си­ни ми не пус­ти­мо.

Горпина Корніївна. Щоб я з ним те­пер пус­ти­ла до вiн­ця Олен­ку? Бо­ро­ни бо­же! Про ме­не, не­хай iде в Фло­ровський мо­нас­тир.

Оленка (прис­лу­хається, встає i ки­дається до Євфро­си­ни). Ти вкра­ла в ме­не же­ни­ха, ти од­би­ла од ме­не моє щас­тя своїм зо­ло­том, своїми шов­ко­ви­ми сук­ня­ми! Яка ж ти ме­нi сест­ра? (Пла­че.)

Євфросина. Олен­ко! Ти з ума зiй­шла, опам'ятай­ся, що ти го­во­риш, та ще й при лю­дях! Я твоя сест­ра, а не твiй во­рог. Ти те­пер са­ма не своя, та й са­ма не знаєш, що го­во­риш.

Оленка (пла­че). Бо­же мiй, бо­же мiй! Як вiн бо­жив­ся, як при­ся­гав­ся! Де ж та прав­да в свi­тi? Як вiн ме­не лю­бив, як ми­лу­вав­ся мною!

Дружки бе­руть Олен­ку пiд ру­ки, од­во­дять її на га­нок i са­дов­лять на стiльцi.

Гострохвостий. Євфро­си­но Си­до­ров­но! Дов­го ми бу­де­мо слу­ха­ти оцi бабськi те­ре­ве­нi?

Євфросина. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я до сього ча­су ви­ну­ва­ти­ла свою тiт­ку. Ме­нi все зда­ва­лось, що тiт­ка й Олен­ка тiльки хо­тi­ли од­би­ти од ме­не вас i при­гор­ну­ти до се­бе. Ме­нi зда­ва­лось, що тiт­ка за­тя­гу­ва­ла вас до се­бе, до своєї доч­ки.

Горпина Корніївна. А не­хай вiн ска­зиться! За­тяг­ла б оце со­бi бi­ду в ха­ту!

Євфросина. Ме­нi зда­ва­ло­ся, що тiльки Олен­ка вас лю­бить, а не ви Олен­ку; але ви лю­би­ли Олен­ку, мо­же, й те­пер лю­би­те.

Оленка (прис­лу­хається, встає з стiльця й кри­чить). Ой, як вiн ме­не лю­бив! Зга­дай, як ти ми­лу­вав­ся моїми очи­ма, як ти цi­лу­вав мої бро­ви! (Ри­дає й па­дає на стi­лець.)

Євфросина. Так он ку­ди тяг­ло вас, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, ва­ше сер­це! Так он де бу­ли всі ва­шi дум­ки, як ви хо­ди­ли до ме­не, як го­во­ри­ли зо мною! (Ки­дається до Гост­рох­вос­то­го.) На­що ви за­чi­па­ли ме­не, ко­ли ма­ли iн­шу на умi? Я цього вам не про­щу! (Бi­гає по сце­нi.) Я цього не зне­су, не про­щу во вi­ки вi­ков! Я вам до­ка­жу, що я не­аби­яка мi­щан­ка, з ко­то­рою мож­на все вит­во­ря­ти. Я вам не пе­ре­куп­ка, не яб­луш­ни­ця, кот­рiй мож­на в вi­чi нап­лю­ва­ти. Я нап­люю вам в вi­чi. Пху-пху-пху! (Плює в вi­чi Гост­рох­вос­то­му.) Вон з мо­го дво­ру, щоб i но­га твоя тут не бу­ла од сього ча­су i до­вi­ку!

Сидір Свиридович (прис­ту­пає до Гост­рох­вос­то­го.) Вон! Вон з мо­го дво­ру! Щоб i слiд ваш тут не смер­дiв!

Євдокія Корніївна. Вон з на­шо­го дво­ру! Вон! Не тре­ба нам та­ко­го зя­тя!

Горпина Корніївна. Еге, вон, вон з дво­ру! В тюр­му йо­го, в мос­ка­лi! Об­го­лить йо­му ло­ба та в ареш­тан­ти! В Си­бiр йо­го, в ка­торж­ну ро­бо­ту!

Гострохвостий. Що це та­ке з ва­ми? Цi­лу­ва­ли ме­не, а те­пер плюєте на ме­не, ви­га­няєте з дво­ру? Що ме­нi Ряб­ко та Ска­ви­чи­ха? Та я вам зро­бив ве­ли­ку честь, що пе­рес­ту­пив ваш по­рiг, що їв ва­шу по­га­ну стря­па­ни­ну!

Євдокія Корніївна. Моя по­га­на стря­па­ни­на!

Горпина Корніївна. Моя по­га­на стря­па­ни­на!

Євдокія Корніївна. Мою стря­па­ни­ну їли не та­кi па­ни, як ви, та й тi хва­ли­ли! Мої па­ля­ни­цi хоч ве­зи за гра­ни­цю! Оце до­жи­лась! По­га­на моя стря­па­ни­на!

Гострохвостий. Не вар­тий ваш хлiб, щоб Сви­рид Йва­но­вич ду­шив ним своє гор­ло.

Євдокія Корніївна й Горпина Корніївна. Пху на те­бе, са­та­но! Ост­ра­мив нас на ввесь ку­ток.

Гострохвостий. Ти­чуть ме­нi за жiн­ку якусь яб­луш­ни­цю, якусь мi­щан­ку, якусь Олен­ку… Що ме­нi Ко­жум'яки? На­що ме­нi зда­ли­ся оцi ко­жум'яцькi шев­цi? Завт­ра пi­ду на Лип­ки й пос­ва­таю ра­зом де­сять Євфро­син, кру­гом об­ко­ва­них зо­ло­том; завт­ра поїду вiн­ча­тись отут по­пiд ва­шим дво­ром, щоб зазд­рiсть скру­ти­ла вас от­так! От­так!

Сидір Свиридович, Євдокія Корніївна, Горпина Корніївна i Євфросина. Вон з дво­ру! Вон з дво­ру! Щоб тво­го й ду­ху не чуть бу­ло! Щоб твiй слiд не смер­дiв на на­шо­му под­вiр'ї. (Прис­ту­па­ють все ближ­че до Гост­рох­вос­то­го, вiн ос­ту­пається до хвiрт­ки.)

Гострохвостий. (тро­хи по­дається на­зад до хвiрт­ки). Чо­го ви прис­ту­паєте до ме­не? Ви ду­маєте, що я вас бо­юсь? Я за­раз при­ве­ду сю­ди ро­ту мос­ка­лiв, вiзьму си­лою Євфро­си­ну й по­вiн­ча­юсь.

Євфросина. Ме­не