Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

в Фе­сен­кові і лип­ли до йо­го, як бджо­ли до ме­ду.

Саня од­вер­ну­лась од Фе­сен­ка й за­го­во­ри­ла з Му­раш­ко­вою.

Розмова ста­ла за­гальною. Більше за всіх кри­чав Се­лаб­рос, обер­та­ючись з роз­мо­вою до Ко­маш­ка. В той час Фе­сен­ко нес­подіва­но зник десь за ку­ща­ми й пе­ре­го­дя вий­шов на те­ра­су, не­су­чи в ру­ках два не­ве­личкі бу­ке­ти­ки з рож цен­ти­фолій та білих лелій. Зда­ва­лось, ніби Фе­сен­ко ви­тяг їх десь з мо­ря або ви­ко­пав з-під каміння. Він підсту­пив по-те­ат­рально­му до Нав­роцької й по­дав їй більший бу­кет; дру­гий бу­ке­тик він по­дав Му­раш­ковій, пев­но, для то­го тільки, щоб за­мас­ку­ва­ти свою хіть піддоб­ри­тись до Нав­роцької. Він ос­ту­пив­ся на ступінь од паннів і став про­ти Нав­роцької в те­ат­ральній позі. Ко­маш­ко на­су­пив бро­ви. В очах в Се­лаб­ро­са засвітив­ся во­гонь: йо­му зда­лось, що Фе­сен­ко за­побігає лас­ки в Му­раш­ко­вої.

- А мені не­ма бу­ке­та? - обізва­лась ве­се­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Бач­те які! за ме­не, удо­ву, й за­бу­ваєте! Це гарні ка­ва­ле­ри нас­та­ли те­пер на світі.

Всі за­ре­го­та­лись. Фе­сен­ко по­хи­лив го­ло­ву, спус­тив очі, осміхнув­ся, ніби за­со­ро­мив­ся, як пан­на: чуєте; мов­ляв, яка гру­ба та прос­та ця сте­по­ва ди­ка да­ма.

Саня Нав­роцька че­рез си­лу, зне­хо­тя прос­тяг­ла ру­ку й узя­ла бу­кет.

- Яку п'єсу ви те­пер вчи­те на фор­теп'яні? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької.

- Сказала б вам, та, їй-бо­гу, за­бу­ла. Я чи­ма­ло п'єс граю, - зне­хо­тя обізва­лась во­на.

- Але ж є між ни­ми од­на, яку ви най­більше впо­до­ба­ли собі, - ска­зав Фе­сен­ко, нак­ру­чу­ючи на па­лець шну­ро­чок од пенс­не.

- Гм… Не знаю, що й ска­за­ти вам. Я най­більше люб­лю ве­се­лу му­зи­ку, але ча­сом не граю інших, окрім смут­них п'єс, - од­повіла Нав­роцька.

Фесенко ста­вав в мальовничій позі, пе­рес­ту­пав з но­ги на но­гу, пин­дю­чивсь, сил­ку­вав­ся бу­ти граціозним в ма­не­рах, але ча­сом нез­руч­ний мах ру­кою або вип­ну­те не в міру коліно ви­да­ва­ли йо­го міщанський рід і міщанські за­ба­ги.

- Що ж ви те­пер ви­ши­ваєте? Які взорці? - наг­ло спи­тав Фе­сен­ко.

Навроцька зо­би­ди­лась, що він зав­да­вав їй такі нікчемні пи­тан­ня, не­на­че го­во­рив з мо­ло­денькою вітро­гон­кою, гімна­зист­кою. Во­на роз­сер­ди­лась.

- Я нічо­го не ви­ши­ваю. Я не люб­лю ши­ти: це для ме­не нуд­на ро­бо­та. Я люб­лю більше книж­ки, ніж гол­ки та нит­ки. Бу­де вже з нас тих го­лок та ни­ток, тих шва­чок, - ска­за­ла Нав­роцька, і в її го­лосі задз­веніла лег­ка розд­ра­то­ваність.

- Ви встоюєте за пра­во жен­щин? - спи­тав в Нав­роцької Фе­сен­ко, щоб про­тяг­ти роз­мо­ву й заціка­ви­ти Са­ню.

Навроцька роз­сер­ди­лась. Во­на бу­ла нер­во­ва й оп­риш­ку­ва­та, час­то да­ва­ла во­лю сло­вам, не мог­ла їх здер­жа­ти й ча­сом го­во­ри­ла ду­же різким язи­ком, як люб­лять го­во­ри­ти сього­часні роз­виті пан­ни, але во­на швид­ко прос­ти­га­ла й ніко­ли дов­го не сер­ди­лась, бо ма­ла доб­ре сер­це. На­хабність і при­чеп­ливість Фе­сен­ко­ва, лег­ке зне­ва­жан­ня паннів вра­зи­ло її й розд­ра­ту­ва­ло.

- Я всто­юю за наші пра­ва, бо ви од­ня­ли од нас уся­ке пра­во в житті. Ви за­гар­ба­ли собі все, що дає пра­во на ви­щу на­уку та просвітність, на шма­ток хліба, що дає щас­тя й са­мостійність лю­дям, а нам ви по­ки­ну­ли гол­ки та нит­ки, - го­во­ри­ла Нав­роцька, і в неї в очах од­ра­зу вис­ту­пи­ли сльози. Во­на підве­лась, щоб вста­ти й утек­ти: це бу­ла її звич­ка. Му­раш­ко­ва при­дер­жа­ла її за ру­ку.

- Олександро Ха­ри­тонівно! дай­те собі покій! чо­ловіки й па­ничі більше люб­лять тю­тюн, кар­ти та гар­них паннів, - ска­за­ла Хрис­ти­на, по­вер­нув­ши роз­мо­ву на смішки.

Всі засміялись. Са­ня Нав­роцька за­ре­го­та­лась крізь сльози. А Ко­маш­ко гля­нув на неї пильно, і йо­му зда­ва­лось, що блис­ну­ли дві зорі і проміння їх заб­ли­ща­ло в двох крап­лях ро­си. Він знав, що Нав­роцької не мож­на при­ча­ру­ва­ти пус­ти­ми сло­ва­ми та од­ни­ми ка­ри­ми очи­ма хоч би й та­ко­го кра­се­ня, який був Фе­сен­ко.

- Одначе ви все-та­ки зго­ди­тесь зо мною, що й ми го­ди­мось для чо­гось: хоч для то­го, щоб обо­ро­нять от­чиз­ну од во­рогів та пра­цю­ва­ти для на­уки, - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко до Сані.

- Війна - діло ніко­му не потрібне, а пра­цю­ва­ти для на­уки й ми здатні й змог­ли б, як­би пак нас з давніх-да­вен пус­ка­ли в універ­си­те­ти, - ска­за­ла Са­ня. - Ми цікавіші од вас і не всі лю­би­мо тільки справ­ля­ти ба­лач­ку про квітки та ви­ши­ван­ня.

Од та­ко­го різко­го сло­ва всі за­мовк­ли, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли. Фе­сен­ко спус­тив очі й ко­кет­но схи­лив го­ло­ву, не­на­че со­ром­ли­ва пан­на.

- Коли так, то нам зос­та­ло­ся тільки зійти з сце­ни, - ска­зав Фе­сен­ко і з ти­ми сло­ва­ми те­ат­рально ос­ту­пив­ся й сів на лавці тро­хи од­далік од паннів.

- Час би вже й поснідать, - обізвав­ся Фе­сен­ко, - бу­фет тут не­по­га­ний. Ко­ли ва­ша лас­ка, я про­шу вас на снідан­ня, - про­мо­вив він, обер­та­ючись до паннів.

Панни по­дя­ку­ва­ли й не схотіли йти снідать. Фе­сен­ко му­сив йти снідать сам. Після йо­го од­хо­ду пан­ни ста­ли ве­селіші й за­го­во­ри­ли між со­бою. Па­ни­чам ста­ло якось вольніше; во­ни не ду­же йня­ли віри Фе­сен­кові й з не­охо­тою прий­ма­ли йо­го до сво­го то­ва­рист­ва.

- А ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, як ду­маєте за на­ше жіно­че пи­тан­ня? Чи прав­ду я ка­за­ла, чи ні? - наг­ло спи­та­ла Са­ня в Ко­маш­ка.

- Ваш пог­ляд зовсім прав­ди­вий. Не кож­на дівчи­на ви­хо­дить заміж, не кож­на й ба­жає вий­ти заміж, як­би ма­ла свій засіб або ма­ла пра­во на служ­бу будлі-де: чи в шко­лах, чи в кан­це­ляріях, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Правду ви ка­же­те! Я ду­маю, що навіть заміжня жен­щи­на по­вин­на ма­ти та­ке пра­во на сво­бо­ду, як і чо­ловіки. Та во­ля ско­ва­на яки­мись ста­ро­давніми зви­ча­ями. Я ве­ду жіно­че пи­тан­ня ще далі й ви­ма­гаю і в дер­жа­ви та­ко­го пра­ва для жен­щин, яке ма­ють чо­ловіки.

- Ваша прав­да, - ска­зав Ко­маш­ко. - І я стою по­пе­ред усього на то­му, щоб жен­щи­на бу­ла вольною гро­ма­дян­кою.

- Я й без то­го гро­ма­дян­ка, бо ле­чу, ку­ди схо­чу, - обізва­лась Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва.

- Бо добрі кри­ла маєте: од­но ле­жить в дер­жав­но­му бан­ку, а дру­ге в зе­мельно­му, - ска­зав Се­лаб­рос. - Ви з та­ки­ми кри­ла­ми справді вольні, як пти­ця; тим-то ви й кос­мо­політка. За це я вас хва­лю. Для вас не­ма ні рідно­го краю, ні на­ро­ду, ні національності: ви на­шо­го по­ля яго­да.

- А мені здається, що вільні кри­ла - кри­ла­ми, а все-та­ки бу­ло б кра­ще, як­би кри­ла дер­жа­лись грун­ту: хоч на­род­ності й національності й не за­но­си­ли вас ду­же да­ле­ко од рідно­го краю, - обізвав­ся Ко­маш­ко й ско­са гля­нув на Са­ню. Са­ня пе­рег­ля­ну­лась з Му­раш­ко­вою.

- Це в наш ого­род, - ска­за­ла удо­ва й осміхну­лась.

- Так, бач­те, прий­шло­ся до сло­ва, - ска­зав Ко­маш­ко. - Лю­ди­на без національності, як де­ре­во без коріння: во­но за­чуч­веріє й всох­не.

- Я по­ва­жаю ваш пог­ляд, але знаю, що